Страница 109 из 201
Тронна зала була витесана з місячного каменю та білого граніту, сяючи блідим, мерехтливим світлом. З усіх боків кімнати висіли фіолетові та золоті прапори, на яких був зображений герб дому Еверхарт, правлячої родини Сумнею. Тут було моторошно тихо, за винятком шелесту мантій та тихого скрипу обладунків, коли вартові та члени королівської родини вишикувалися вздовж стін.
У дальньому кінці зали, на помості, оточеному каскадами шовку, сидів король ельфів, склавши пальці під підборіддям. Усі істоти Раймеллу мали схожі риси, не враховуючи їхню магію, але ельфи вирізнялися своїми загостреними вухами та неземною красою — навіть чоловіки. Золоті очі короля були древніми й холодними, слабко сяяли, наче зіркове світло крізь лід.
Очі Елоувінн
, подумав Атлас.
Ось так він мав зустріти свого тестя? Жодного разу на своєму шляху сюди Атлас не відчув навіть натяку на страх. Все, що він знав, — це необхідність будь-якими засобами повернути те, що належало йому. Але зіткнутися з батьком своєї королеви? Стояти перед ним біля підніжжя помосту й сказати чужоземному королю, що він утратив принцесу Сумнею, яку поклявся захищати?
Погляд Атласа зустрівся з поглядом короля Керіта Еверхарта, і йому знадобилася вся його сила волі, щоб не зробити крок назад. Цей чоловік випромінював силу, і хоча вона була ледь відчутною, вона ставала задушливою.
— Ми отримали звістку, що ви незабаром прибудете. Хоча мені дуже неприємно бачити, що моя дочка не супроводжує вас.
Атлас зробив нерішучий крок уперед.
— Я стою перед вами не як принц Лефайріну, а як його коронований король. І я приніс звістку, що моє королівство зазнало нападу з боку сил, які, здавалося, давно покинули наш світ.
Вартові обмінялися поглядами, і звук їхньої броні, що скрипіла, рознісся по кімнаті.
— Мейрініс піднявся з глибин, а разом із ним — загублені морські богині, — зізнався Атлас. — І через це мою кохану Елоувінн у мене відібрали. Її викрали в ніч після моєї офіційної коронації, і досі не повернули.
З усіх куточків тронної зали пролунали вигуки подиву. Члени королівської родини, кілька слуг і вартові почали сперечатися про те, як це може бути правдою, а дехто навіть не намагався шепотіти, називаючи його брехуном.
Керіт підвівся зі свого трону, випромінюючи гнів короля.
— Я вимагаю тиші! — гримнув він, і в залі знову запала моторошна тиша. Він знову звернув увагу на Атласа. — І звідки ти знаєш, що Мейрініс відродився? Ніхто, у кого хоч трохи є розуму, не попливе в південні води Раймеллу. Там уже століттями немає нічого, крім бурхливого моря та смерті. Уся цивілізація загинула під час катастрофи.
— Тільки це не так, — гримнув Атлас.
Ельфійський король явно не звик, щоб йому кидали виклик.
— Чому я маю тобі вірити? Звідки мені знати, що ти не позбувся моєї дочки і не прийшов сюди з цією історією, щоб я пощадив твою голову? — Він почав спускатися з помосту, повільно й навмисно, ніби хотів залякати Атласа. — Твій батько не був людиною, якій можна довіряти, тож чому ми маємо вважати тебе таким?
У грудях спалахнуло тепло, а навколо його зап’ястків утворилися тіні. Ельфійські воїни одночасно витягли мечі, і вартові Атласа повторили цей рух.
— Ну-ну, Атласе, я не думаю, що ти справді хочеш це робити зараз, чи не так? Ти намагаєшся влаштувати криваву бійню прямо тут, у моїй тронній залі? — Він кивнув на його руки, де темні пасма продовжували звиватися. — Чи ти забув, на що здатні ельфи?
У повітрі закрутилося нове відчуття, наче змінився тиск у кімнаті. Холодна, тендітна нитка магії торкнулася свідомості Атласа. Вона була м’якою, але гострою, наче укол леза, що легенько ковзнуло по шкірі. Це не було насильницьким, але відчувалося як вторгнення й допитливе дослідження.
Він зціпив зуби, коли гострий біль пронизав його за очима — тупе пульсування, що посилювалося з кожним ударом серця. Він похитнувся й зробив крок назад, а його тіні неохоче відступили в долоні, коли Керіт втиснув свою магію в розум Атласа.
Тіні все ще слабко мерехтіли навколо його зап’ястків, відгукуючись на його занепокоєння.
Атлас підняв підборіддя, дивлячись твердо.
— Нам треба поговорити.
Наодинці
.
Керіт підняв брову.
— Справді?
— Я прийшов сюди через любов до вашої доньки, — сказав Атлас. — Елоувінн для мене — більше, ніж союз. Якщо ви дасте мені хвилину, то отримаєте більше, ніж просто воїна, який володіє тінями. Але не в присутності всього двору.
Настала напружена тиша. Король вивчав його, склавши руки перед собою, і чим довше Атлас перебував під цим поглядом, тим сильнішою ставала його настороженість.
Нарешті Керіт кивнув головою.
— Усі геть. — Його погляд пробіг по тілу Атласа з голови до ніг. — Схоже, це буде приватна розмова з моїм зятем. Король із королем.
Атлас ледь не зітхнув з полегшенням, коли ці слова пролунали з вуст Керіта, хоча останні кілька слів прозвучали скоріше глузливим тоном, ніж чим-небудь іншим.
— Мій королю, — почав Варіс. — Я мушу заперечити проти того, щоб залишати вас наодинці з можливим воро...
— І я мушу заперечити проти того, щоб ти закінчував це речення, — перервав його Атлас. — Ми тут гості в ельфійському дворі. Ти будеш стежити за своїми словами і виконувати накази.
Варіс стиснув губи в тоненьку лінію, ніби збираючись знову заперечити, але врешті-решт ледь кивнув головою.
По полірованій підлозі прокотилося відлуння чобіт, коли придворні та озброєні солдати обох королівств покинули залу. Важкі двері за ними зачинилися з гучним
гуркотом
.
По одному вартовому з Лефайріну та Сумнею залишилися охороняти двері, а напруга між ними була очевидна з їхньої постави.
Погляд Керіта зустрівся з поглядом Атласа, його губи стиснулися в тонку лінію.
— Я слухаю.
Боги, з чого, чорт забирай, мені взагалі почати?
Він важко ковтнув, відчуваючи, як крапля поту скотилася по шиї.
— Я знаю, як мого батька сприймали в королівстві, і запевняю вас, я з цим згоден. Хочу, щоб ви знали: я не Баррет. Я не мій батько і ніколи не планую ним бути. Але у мене відібрали людей, яких я люблю, і я планую повернути їх будь-якими засобами. Цю загрозу я не можу подолати самотужки, бо істота, яка колись блукала в глибинах під командуванням Блеквуда, не є тією, ким ми її вважали.