Страница 108 из 201
Глава 50
РОЗДІЛ 39
АТЛАС
Атлас стояв на носі корабля, міцно стискаючи поручень однією рукою, поки просочений сіллю вітер смикав його плащ, а попереду розкинулися дивовижні землі Сумнею.
І, боги, вони були прекрасними.
Замок королівства оточували стрімкі скелі й густі ліси, що простягалися за пляжами, помітні навіть із моря. Із величного водоспаду, який спадав з гігантських кам'яних брил, здіймався туман, а кожен вдих був просякнутий ароматом сосен і гірського дощу.
Сумней славився своєю витонченістю, загадковістю й небезпекою для чужинців. Кутик його губ смикнувся в легкій усмішці, коли він подумав про Елоувінн. Його королева походила з найпрекраснішого королівства у всьому Раймеллі, і вона була втіленням його краси. Можливо, навіть усього того жаху, який ховався за нею.
Думки Атласа повернулися до істоти, замкненої в трюмі внизу.
Сирени. Богині.
Вбивці
.
Жінки, яка порушила рівновагу його королівства і залишила його зовсім самотнім.
Він проковтнув гіркий присмак зради Дрейвіна, наче отруту, і випустив сильний подих.
Все розвалилося, відколи Езміра Блеквуд піднялася з морських глибин.
Він досі чув її жорстокий голос, що дряпав його свідомість. Досі відчував, як її сила забруднює повітря королівства, коли він вдихав його.
Атлас понад усе хотів, щоб це нарешті скінчилося. Він жадав дня, коли Езміру переможуть і від неї залишаться лише кістки та пил. Він сумував за тим, яким був світ
до
її появи.
Але найбільше… він хотів свого брата. І Атлас не брехав того дня в замку, коли його змусили прийняти корону Лефайріну. Він завжди уявляв, що правитиме поруч із Дрейвіном. І з того моменту, як корону поклали йому на голову, він почувався загубленим.
Це змусило його призначити Варіса своїм радником, але тільки він знав, що це лише тимчасово. Яким би слизьким покидьком той не був, Варіс принаймні залишався відданим, служачи його батькові майже весь час його правління.
Правда була в тому, що Атлас не знав, що він робить. Він не мав жодного уявлення про те, як керувати королівством, і завжди мріяв про ті дні, коли вони з Дрейвіном розбиратимуться в усьому разом.
Але ця мрія розбилася. Принаймні наразі.
Атлас завжди клявся, що ніколи не стане таким, як його батько, знаючи, що для того, щоб бути королем, потрібно дещо більше, ніж просто наводити страх на своїх підданих і правити ними залізною рукою. Він хотів стати першим гідним правителем Лефайріну, але все, що він любив, було відібрано у нього в ту мить, коли титул був присвоєний його імені.
І тепер йому було дедалі важче знаходити причину, заради чого продовжувати. Навіщо грати чесно в королівстві, де всі інші грають нечесно? Який, блядь, у цьому сенс? Його брат і дружина зникли, і тепер у нього з’явилася нагода помститися чудовиську, яке відібрало їх у нього.
Можливо, коли вона буде вбита, Дрейвін вийде з того трансу, в який вона його завела.
Мабуть, саме тому він так сильно до неї прив’язався. Його брат, який раніше навіть не дивився серйозно в бік жінок, тепер став абсолютно одержимий цією сиреною. Вона, мабуть, наклала на нього якесь закляття.
Над головою скрипіли щогли, а вітер смикав вітрила. Атлас відірвався від поручня й обернувся. Його погляд блукав по екіпажу, який уже готувався до заходу в порт.
Двері, що вели до нижньої палуби, з гуркотом розчинилися, і з них вийшли Варіс із двома вартовими, тягнучи між собою Езміру. Вона спотикалася, її ноги ледь витримували вагу після кількох днів у камері. Сіль і пісок застигли на її волоссі, оніксові локони тепер були тьмяними й заплутаними. Її шкіра була в синцях і порізах, а кляп щільно натягнувся на її рот, приглушивши отруту її зміїного язика.
Атлас знав, що за її смертоносним поглядом, який впивався в нього, все ще кипіло щось.
Він очікував, що після подорожі частина її вогню згасне до жарин, сподіваючись, що велсініт позбавив її не тільки сили, а й волі та енергії. Але навіть зараз, коли вона стояла перед ним з затуленим ротом, зв’язана й прикута ланцюгами, вона дивилася на нього так, ніби хотіла вирвати йому горло зубами й не замислилася б ні на мить, якби трапилася нагода.
Куточки його губ піднялися, коли він зробив крок до неї.
— Що ж, дивлюсь, у тебе бували й кращі дні.
Езміра роздула ніздрі, її тіло напружилося, коли вона кинулася вперед, але вартові різко відтягнули її назад, викручуючи їй плечі. Вона гарчала крізь тканину, зав’язану навколо рота, дивлячись на нього так, ніби готова була виплюнути вогонь, якби могла.
Він нахилився ближче, достатньо, щоб його голос досяг її вух.
— Ти відповіси за все, що зробила, — прошепотів він. — За мого батька. За мою дружину й королівство. І за Дрейвіна.
Вона гаркнула на нього, наче була клятою твариною.
Він підійшов ближче, височіючи над нею.
— Твої кляті маленькі кігті відмовляються відпустити його.
Вона на мить завмерла, почувши згадку про його брата. У її очах промайнуло щось незрозуміле. Можливо, провина?
Атлас не хотів про це думати. Насправді, він навіть не вважав, що це чудовисько здатне відчувати що-небудь.
Він випростався, кивнувши солдатам.
— Відведіть її на берег.
Вони підняли її на ноги, ланцюги на її щиколотках брязнули. Туман завився вздовж причалу, і трап опустився з гучним
гуркотом
.
Навколо вже зібрався натовп. Ельфи в ошатних вбраннях і блискучих обладунках стояли напоготові, з гострими й настороженими очима, а серед них прокотилася хвиля шепоту, коли вони побачили кораблі Лефайріну.
Вартові почали вести її вперед, і Атлас спостерігав, як вона спотикалася. Він не міг не помітити, що, хоча її ноги були босі й закривавлені, вона все одно тримала підборіддя високо піднятим.
Атлас ненавидів себе за те, що поважав її за це. Хоча він хотів, щоб вона злякалася,
хотів,
щоб вона боялася так само, як вона змушувала боятися багатьох інших, сирена не відступила. Вона була хоробрішою за більшість чоловіків на його кораблі, це було абсолютно точно. Ще одна річ, що дратувала його в ній.
Поки Езміру тягли через причал і крізь натовп, що дедалі зростав, вона дивилася на кожного з них так, ніби відраховувала секунди до того моменту, коли зможе втопити їх усіх до останнього.