Страница 105 из 201
Глава 48
РОЗДІЛ 37
ЕЗМІРА
Світ повернувся до Езміри різкими, нерівними уламками.
Запах солі. Смак заліза на губах. Пекучий біль, що розходився по всьому тілу.
Езміра розплющила очі, тьмяне світло смолоскипа відкидало тіні на стіни камери. Її голова схилилася до грудей, руки були щільно затягнуті над головою і прив’язані до стіни, що була за її спиною.
Коли вона ворухнулася, ланцюги забряжчали на її зап’ястях, а по хребту прострілив біль. Тіло кричало від агонії, але вона не вірила, що зможе вигукнути, навіть якби спробувала: горло боліло й пересохло. Вона була вкрита синцями, а суглоби розривалися від болю, наче її тягли крізь глибини пекла.
Вона спробувала підвестися й випрямити спину, але навіть це їй ледь вдалося. Кожен рух здавався неправильним, ніби тіло боролося проти неї.
Езміра не відчувала серцебиття моря. Не чула шепоту припливу. Не відчувала мерехтіння бурі у своїх венах.
Її магія —
ні, її божественність
— зникла.
Паніка Езміри не нахлинула одразу. Вона просочувалася повільно, холодна, повзуча річ, що випорожнювала її зсередини. Її пальці згиналися, залишаючись зв’язаними над головою, відчайдушно намагаючись викликати хоч одну краплину води чи іскру блискавки, але ніщо не відповідало.
Велсінітова сітка.
Її тяжкий тягар. Те, як вона прилипла до неї, мов друга шкіра, щойно впала зверху, висмоктавши кожну краплю сили.
Її голова відкинулася назад до стіни, і з її вуст вирвався гіркий сміх. Вона була в пастці, наче звичайна злодійка в череві корабля ворога. Одного з кораблів
Лефайріну
. Їй не треба було бачити королівські герби на іржавих ґратах, щоб це зрозуміти.
Дрейвін под
умає
, що я втекла?
Нова хвиля болю вдарила їй у груди, гостра й пекуча зсередини. Не лише від втрати магії… а й від спогадів про нього
.
Його очі, його руки на її стегнах, звук його голосу, що намагався переконати її й достукатися до неї.
І йому це вдалося. Дрейвіну вдалося змусити її вперті вуха слухати його, коли вона присягалася собі, що ніколи більше цього не зробить. Це змусило її усвідомити, що весь її смуток, все її розбите серце і страждання були не з його вини, а з вини її сестри.
І тепер вона залишилася зовсім сама.
Езміра підтягнула коліна до грудей і опустила голову вперед, слухаючи скрип корпусу, віддалений шум хвиль, що розбивалися об дерево, і тупіт чобіт над головою.
Атлас сказав, що вони везуть її до Сумнею, де планують зламати. І якщо вона не зможе боротися своєю силою, їй доведеться боротися чимось іншим.
Терпіння, ненависть і злість — ось що спадало їй на думку. І лють богині, оголеної до кісток.
Атлас погрожував їй своєю магією, але вони не зможуть проникнути в її розум, доки вона носить велсініт… тож, можливо, є спосіб, як вона може використати це, щоб звільнитися.
Нехай звільнять її від цих велсінітових пут, і вона втопить їх там, де вони стоять, щойно її сила повернеться.
Езмірі ця ідея не здавалася поганою. Насправді, вона їй навіть сподобалася.
Двері над нею заскрипіли, дерев’яні сходи застогнали під важкими чоботами того, хто стрімко збігав униз.
Вона грала в цю гру вже багато разів, тільки тоді вона була тією, хто перебував по той бік ґрат. Дивлячись у підлогу, вона відмовилася давати йому задоволення думати, що вона чекала на когось.
— Ну що ж, — пролунав голос Атласа, розвеселений і майже жорстокий. —
Богиня моря
, яка скотилася до ролі промоклої, тремтячої полонянки в моєму трюмі. Іронія просто вражає.
Її очі повільно піднялися вгору, наче грозові хмари, що котяться по небу. Вона здивувалася, побачивши, що він не сам. Чоловік, який витягнув її з провулка, а потім відправив у непритомність, — здається, Варіс — стояв за кілька кроків позаду.
Вона зустріла погляд Атласа, не відводячи очей.
— Прийшов потішитися, маленький королю? — прохрипіла вона зірваним голосом.
Це було перше, що вона сказала з моменту пробудження, і кожне слово було мукою. Біль став фізичною силою, що шматувала її тіло, але вона приховувала свої страждання, не дозволяючи Атласу побачити навіть натяк на слабкість.
Це не було схоже на ті випадки, коли вона раніше потрапляла в пастку цієї речовини. Відчуття було іншим, ніби велсініт якось розривав їй хребет.
Атлас присів трохи далі за ґратами, склавши руки на колінах, ніби спостерігав за твариною в клітці.
— Я прийшов подивитися на відьму, яка зуміла налаштувати мого брата проти мене. — Він знизав плечима. — Хотів побачити, через що весь цей галас. Ти й справді, мабуть, якась особлива.
Його холодні темні очі блукали по ній. Вона звикла до бажання, що витає в поглядах тих, хто дивиться на неї, але в очах новоспеченого короля його не було. Лише чиста, невблаганна ненависть.
Езміра ледь посміхнулася.
— Я жодного разу не сказала про тебе поганого слова твоєму братові. Можливо, він просто зрозумів, що ти набагато ближчий до того, щоб стати своїм батьком, ніж готовий у це повірити.
Їй не подобалося, як слабко звучав її голос, але вона знала, що слова влучили в ціль.
Його посмішка зникла, а вираз обличчя став суворим.
— Обережно. Ти зараз у
моєму
морі. У тебе немає магії, яка б захищала тебе. Немає води, щоб втопити мене, ні блискавки, щоб вразити. Є лише ти, я і наслідки твоїх рішень.
— Ти захопив і намагався вбити мою команду.
Він дав тиші простягнутися на мить, перш ніж сказати:
— Дійсно шкода, що мені вдалося впоратися лише з половиною з них.
Розум Езміри спорожнів, її очі спалахнули, а губи скривилися в лютому гарчанні.
— Ти, сучий сину!
— Їхня доля була вирішена тієї миті, коли вони обрали плисти під твоїм прапором. Вони стали зрадниками Лефайріну. — Він схилив голову набік, удавано співчутливо. — І не забувай, ти вбила мого короля. Мого батька.
Вона спробувала кинутися вперед, але ланцюги притиснули її до стіни.
— Цей виродок
заслужив
це!
— Заслужив, Езміро? — рикнув Атлас, випрямляючись на повний зріст. — Ти справді думаєш, що помста робить тебе праведною? Що твій біль святий лише тому, що з нього сочаться сила й скорбота?
Він оглянув її з голови до ніг, і на кожній рисі його обличчя відбивалася відраза. Обличчя, болісно схоже на Дрейвінове. Настільки схоже, що їй здалося, ніби груди ось-ось розколються, а серце витече на підлогу.