Страница 103 из 201
Глава 47
РОЗДІЛ 36
ДРЕЙВІН
З кожним кроком запах солоної води ставав сильнішим, а шум хвиль гуркотів у вухах, проте серце Дрейвіна билося голосніше за саме море, коли він біг.
Він піднявся на останній гребінь дюн і завмер.
Гавань була порожня, а причали — поламані й розколоті, кінці мотузок тріпотіли на вітрі.
За горизонтом темні силуети високих вітрил зникали в ранковому тумані. Флот Лефайріну вже прямував у відкрите море, а їхні корпуси прорізали білі сліди на воді.
І Езміра була на одному з них.
— Ні.
Слово злетіло з його губ ледь чутним шепотом, коли паніка стиснула груди. Він важко дихав, вітер рвав поли плаща й волосся, а перед ним розкинулося безкрає море.
Вітрила віддалялися все далі й далі.
З глибини його грудей вирвався глибокий звук. Надто дикий, надто зранений, щоб належати людині. Він заревів у небо, видавши хрипкий, сповнений болю крик, що розривався в його горлі. Повітря навколо нього мерехтіло від спеки. Його руки стиснулися в кулаки, а полум’я вирвалося зі шкіри, розтікаючись піском у шалених вогняних спіралях.
Дрейвін впав на коліна, вдаряючи кулаками об землю. Вогонь спалахнув уздовж його суглобів, перетворюючи піщинки під ним на скло.
Езміра зникла, потрапивши в руки його брата, який понад усе прагнув бачити, як вона страждає й згорає. Коли ж це невгамовне прагнення помсти нарешті розірве це коло?
Атлас був його братом і єдиним рідним, хто в нього залишився. А Езміра була… усім іншим. Його серцем, диким полум’ям його розбурханої душі, жінкою його мрій. Його
богинею
. І тепер єдині дві людини, яких він любив у цьому світі, ось-ось мали знищити одна одну.
Пісок навколо нього почав булькати й танути.
Решта команди наздогнала його, задихаючись і мовчки спостерігаючи, як він розпадається. Дрейвіну було байдуже, що його магія виходила з-під контролю, що пляж димів і шипів під ним.
Бо Езміра
зникла
, але цього разу не з власної волі.
Він до неї достукався. Він змусив її слухати й повірити йому, а її в одну мить відірвали від нього.
Його власний клятий брат.
Ззаду пролунало різке бурчання. Він підвівся на ноги й обернувся, щоб побачити, як їхній полонений корчиться в руках Рівена. Його зап’ястя були міцно зв’язані грубою мотузкою за спиною. Губа вже була розсічена, а очі опухли від удару, який завдав один із піратів.
Дрейвін нарешті впізнав у цьому чоловікові одного зі своїх. Колін був чоловіком, який плавав під його командуванням кілька років, перш ніж усе змінилося. Була проведена межа, і тепер було ясно, що лояльність цього чоловіка належала лише Лефайріну, а не капітану, від якого він колись приймав накази. Це боліло сильніше, ніж Дрейвін хотів би визнати.
Колін спробував вдарити ногою між ніг Рена, а у відповідь той влучно вгатив йому черевиком прямо в груди. Чоловік закашлявся і з прокляттям згорнувся навпіл.
— Припини це лайно! — прогарчав Рен, штовхаючи чоловіка на коліна.
— Досить, — гримнув Дрейвін, і його голос пролунав, наче грім.
Екіпаж відступив, поглядаючи на нього з побоюванням.
Дрейвін підійшов до полоненого, а маленькі полум’я повільно звивалися по його зап’ястках.
Він присів, і вогонь відбивався в його очах, наче дві вуглинки, коли він зривав з чоловіка кляп.
— Куди вони її везуть? — запитав він смертельно холодним голосом.
Колін плюнув кров’ю на пісок, грізно дивлячись на нього.
Дрейвін нахилився так близько, що шкіра чоловіка почала шипіти й пузиритися від тепла, що випромінювалося від нього.
— Скажи мені, перш ніж я спалю тебе зсередини. — Він випустив приглушений сміх. — Я зроблю це повільно. Я змушу тебе страждати, так само, як довелося їй.
В’язень ворухнувся, важко ковтнув слину, і Дрейвін побачив, як його бравада тріснула.
— Куди її везуть? — запитав він знову. — Який порт? Який корабель?
Скажи мені,
бляха.
Все ще тиша.
Він простягнув руку, і полум’я спалахнуло настільки, що обпалило комір чоловіка.
Колін здригнувся, очі широко розплющилися. Перед ним більше не стояв Дрейвін Роу, принц Лефайріну й капітан його морів. Тепер він стояв навколішки перед Феніксом, якого боялося все королівство.
Нарешті він хрипко промовив:
— Сумней.
Дрейвін роззявив рота, і його погляд кинувся на Джака та решту екіпажу. Усі вони витріщили очі й зблідли. Його швидко охопила розгубленість.
— Атлас везе її до королівства ельфів? Чому?
— Шлюбний союз. Вона викрала нашу королеву, а вони втратили свою принцесу.
Дрейвін підвівся, полум’я згасло, коли його лють перетворилася на чистий страх за своє Дике Полумʼя. Вона викрала Елоувінн і зробила з нею те, що знали лише боги.
Він повернувся до інших, які дивилися на нього, затамувавши подих, чекаючи на накази.
— Нам треба вирушати. Ми пливемо за ними, і якщо не зможемо перехопити їх у морі, штурмуємо Сумней. — Він підборіддям вказав на полоненого. — Киньте його до камери.
З горла чоловіка вирвався хрипкий сміх, його очі були настільки чорно-синіми, що майже заплющилися від набряку.
— Ти зрадив власну корону. Королівства ще не знають, що ти зробив, але світ дізнається про це досить скоро. І подумати тільки, король Атлас досі вірить у тебе.
— Заткнися, доки я не відрізав тобі язика, — гримнув Джак, приставивши лезо кинджала до його обличчя.
— І все це заради якоїсь вбивчої морської
суки
, — продовжив Колін, не відриваючи своїх опухлих очей від Дрейвіна. — Король сподівається, що ти повернешся до Лефайріну, коли вона буде знищена, а ти звільнишся від її чарів. Зрештою, вона — ніщо інше, як відьма, загорнута в луску й цицьки.
Повітря навколо них завмерло.
Не було ні вітру, ні шуму розбиваючихся хвиль. Була лише тиша. Та тиша, що настає перед смертельною бурею.
Його команда застигла, дехто з піратів неспокійно поворухнувся, коли всі стали нерухомими.
Дрейвін не рухався. У його душі вирувала лише пекуча лють, спалюючи те, що залишилося від його самоконтролю, до попелу.
Ніхто не промовив ані слова, коли полонений спалахнув.