Страница 100 из 201
Глава 46
РОЗДІЛ 35
ДЖАК
Вітер завивав між пір’ям Джака, поки він низько ширяв над вулицями. Дим клубочився, змішуючись із туманним нічним повітрям, поки флот Лефайріну підпалював усе, що траплялося на шляху. З такої висоти Якірна Пристань була майже невпізнанною. Гучний сміх змінили відчайдушні крики дівчат, які шукали прихистку від клинків, а запах розлитого алкоголю поступився смороду крові, що тепер заливав вулиці.
Серце Джака гупало в грудях. Езміра була тут, і був шанс, що вони всі зможуть вибратися звідси живими. Вони втратили Сайріса і половину своєї команди, відколи вирушили шукати ту кляту печеру, що вела до Мейрінісу, але найгірше було те, що вони втратили й її.
Езмі була його найкращою подругою — насправді, вона була для нього всім. Окрім кількох інших бовдурів, із якими вони ходили під вітрилами, у Джака нікого не було. Але навіть його любов до них не йшла ні в яке порівняння з тим, що він відчував до неї.
З того моменту, як він зустрів Езміру, Джак помітив, як на неї дивляться всі. У їхніх очах завжди було одне й те саме безглуздя. Цікавість. Страх. І відтінок жадання. Її краса була незаперечною, але щойно хтось підходив надто близько, відчуваючи, що в ній є щось інакше, всередині них пускала коріння хвиля жаху. Він не звинувачував їх, але також знав, що той, хто тремтить перед нею, навіть не розуміючи, ким або чим вона є, ніколи не буде гідний перебувати поруч із такою, як вона.
Саме через це він так ненавидів Дрейвіна, особливо на початку. Фенікс ніколи не показував свого страху, завжди відповідаючи на її вогонь своїм власним полум’ям.
Коли Джак подумав, що того дня в печері Дрейвін прирік її, він уявляв, як вирізає серце чоловіка з грудей, як катує його неймовірними способами й спостерігає, як той стікає кров’ю біля його ніг. Але коли той чоловік — їхній ворог — виповз із пекла, у якому вони опинилися, вкритий жахливими шрамами й благаючи повернутися за нею, саме тоді Джак усе зрозумів.
Він зрозумів, що Дрейвін закохався в Езміру. Жоден чоловік ніколи не поводився б так, як він, якби між ними не було чогось набагато глибшого.
Джак не знав, чи Езміра відчувала те саме, але він сумнівався, що той чоловік був би живий, якби це було не так. Езмі завжди казала, що не знає, як кохати, і не хоче марнувати свій час, розважаючи будь-якого чоловіка чи жінку у своєму ліжку протягом століть.
Але Дрейвін? Чудовисько суходолу, тоді як вона була чудовиськом морів? Чоловік, якого використовували як зброю й інструмент влади його батька, так само як і її? Він був їй рівним. Навіть її дзеркалом. І Джак знав свою дівчинку достатньо добре, щоб розуміти, що навіть її прекрасне чорне серце не зможе встояти перед таким чоловіком. І він не міг її за це звинувачувати.
Хіба не цього прагнули всі вони? Щоб їх помітили й полюбили.
І справа була не лише в тому, що хтось побачить її. А в тому, що хтось любитиме її попри все, знаючи про весь тягар, який їй довелося нести. Хтось, хто не дасть їй відчути себе такою клято самотньою.
Вони мусили знайти її й привести в безпечне місце. Все, чого він хотів, — це щоб вона була щасливою, а світ забрав у неї кожну крихту радості, яку вона відчувала протягом останніх кількох тижнів.
Джак мусив повернути свою капітанку. Йому потрібно було привести її до її родини та до володаря вогню, який вчинив зраду на її честь, знаючи, що його шия тепер так само висить на мотузці, як і їхні.
У подобі сови його зір був надзвичайно гострим, вловлюючи кожен спалах руху й кожне обличчя внизу. Він шукав її, тримаючись неба, щоб одночасно охопити якомога більшу територію. Усім своїм єством Джак знав, що Езміра нізащо не залишилася ховатися в якійсь будівлі.
Швидше за все, вона вийшла битися за їхній рідний порт — і до того ж за допомогою магії. Йому не знадобилося багато часу, щоб помітити її з висоти.
Його увагу привернули крики, що долинали з пляжу.
Туман густо стелився вздовж берега, коли Джак спустився нижче, розтинаючи його крилами й намагаючись розібрати силуети внизу. Ланцюжок темних постатей брів піском, а броньовані чоботи грузли в ньому з кожним кроком. Але поблизу нікого більше не було. Чи патрулювали вони пляжі, щоб переконатися, що ніхто не намагається втекти в море?
Чим нижче він спускався, тим більше плутався. Здавалося, ніби солдати поверталися з риболовлі, а в їхніх сітях заплуталося щось важке. Але коли сітка хитнулася в місячному світлі, сріблясті прожилки на ній відкинули примарний блиск.
Це не звичайна рибальська сітка
. І вони точно тягли не рибу, яка глухо вдарялася об каміння, що виступало з піску.
Але потім у тумані з’явилася прогалина, і світло потрапило на неї під правильним кутом.
Його серце завмерло.
Ні, ні. Чорт. Це не може бути…
Він нахилився вниз, мружачись у сутінках. Сітка мала слабке світіння, а металеві нитки блищали тим неприродним, огидним відблиском, з яким він так добре ознайомився у підземеллях Лефайріну. Велсініт поглинав і вбирав магію, і той, хто був усередині сітки, ставши жертвою цієї речовини, був лише мертвим вантажем.
Перламутрова шкіра. Злипле кров’ю чорне волосся. Позначені рунами кінцівки.
Езміра.
Вона була непритомною, зв’язаною, і її тягли по піску, наче тварину.
Крила Джака збилися з ритму, і його тіло ледь не зірвалося вниз, просто на них.
Вони її спіймали. Вони, чорт забирай, затягли її в сітку, ніби вона була ще однією морською істотою, яка занадто наблизилася до їхнього корабля.
Він ледве міг дихати, повітря виривалося з його легенів, коли вартові тягли її далі по пляжу до затіненої шлюпки. Їхні голоси були тихими, що ускладнювало йому слухати навіть у його лісовій подобі.
Сітка зачепилася за камінь. І один із солдатів копнув Езміру в живіт, намагаючись зрушити її з місця.
Сліпа лють змусила Джака пірнути, не замислюючись ні на секунду.
Швидше за стрілу, випущену з лука, він склав крила й стрімголов пірнув прямо на голови найближчих вартових. У польоті його тіло затремтіло. Пір'я перетворювалося на плоть, пазурі — на взуті в чоботи ноги. Він витягнув руки вперед, викликаючи вітер, щоб уповільнити падіння, й видав бойовий клич, що нагадував лютий рев, змішаний із криком сови.
Коли солдати підвели голови, він обрушився на них, збиваючи на пісок.