Привид під припливами

Глава 49

РОЗДІЛ 38

ЕЗМІРА

Пов’язка на очах Езміри перетворила світ на суцільну темряву, і кожен звук, здавалося, оживав, відлунюючи крізь тишу. Коли її поставили на землю, вона спіткнулася об нерівні камені, а їхні викрадачі міцно тримали її і Дрейвіна, тягнучи за собою. Серце билося в вухах, наче віддалений барабан, а місце, де її порізали, пекло.

Вони рухалися мовчки — місцеві не давали жодної підказки щодо своїх намірів, змушуючи її почуватися безпорадною у світі, прихованому під їхнім власним.

Повітря було вологим і прохолодним на дотик, а запах солі наповнював її ніс — безсумнівний слід моря, здавалося, прилипав до всього. Удалечині лунав тихий шум, що нагадував їй хвилі, які накочуються на берег. Вона замислилася, чи вони все ще під водою, чи цей дивний лабіринт пролягає крізь якусь таємну частину Мейрініса, яка якимось чином вціліла після руйнування.

Вона намагалася зберігати спокій і відчувала поруч Дрейвіна, його запах кедра і шкіри змішувався з запахом солі. Вони були змушені йти, здавалося, кілометри, чуючи голоси людей, які їх полонили. Безкінечні повороти та вигини остаточно збивали її з пантелику.

— Є ідеї, як звідси вибратися? — пробурмотів Дрейвін.

— Очевидно, я йду наосліп, так само, як і ти, тож, гадаю, ти знаєш відповідь. І, до речі, за спасіння твого життя —

будь ласка

. Вважай, ми тепер квити.

— Не говоріть! — пролунав голос ззаду, і хтось штовхнув її в спину, змусивши спіткнутися.

Шорстка тканина пов’язки дряпала шкіру, а тугий вузол врізався у скроні. Вона не могла побачити ані силуетів, що наближаються, ані зрозуміти звуки — лише відлуння та шепоти, та стукіт їхніх чобіт по каменю.

З кожною секундою її горло стискалося. До кого їх ведуть? Чи їх одразу вб’ють? З’їдять?!

Боже

, від останньої думки її майже знудило.

Вони могли йти куди завгодно, і ця невідомість загрожувала задушити її. Думки роїлися в голові — нескінченний потік питань і страхів, образи рядів воїнів із гострими, мов лезо, зубами або морських потвор, що чатують у темряві, аби поживитися чужою плоттю.

Вона згадала морського змія, що охороняв западину, і голосно ковтнула.

— Якщо

ти

боїшся, то, мабуть, можна вважати, що нам кінець. — Слова Дрейвіна майже змусили її нервово засміятися, але вона навіть цього не змогла зробити.

Бо він мав рацію.

— Розділіть їх, — пролунав голос ватажка.

Езміра обернулася в усі боки, але через пов'язку на очах нічого не бачила.

— Заберіть від мене руки, — долинув до неї голос Дрейвіна, і вона відчула, як його відтягують далі. Його слова змінилися на глухий стогін і різкий звук волочіння ніг.

— Його — в темницю, — сказав хтось.

— Дрейвіне?! — закричала Езміра, в голосі якої чувся відчай, оскільки вона залишалася сліпою, а її єдиного союзника відтягували від неї.

Вона зупинилася й вирвалася з рук істоти, завдаючи ударів навмання, але чиїсь руки обхопили її за груди та підняли з землі. Те, що спершу здалося обіймами, швидко перетворилося на смертельний стиск, що не давав повітрю наповнити легені.

— Відпустіть мене! — крикнула вона, і в її голосі не було нічого, крім люті.

— Ми не можемо цього зробити, — задихаючись, відповів її викрадач, намагаючись утримати її.

— Іди в дупу! — крикнула Езміра, люто б'ючи ногами і розмахуючи ними в повітрі. Її ноги були схоплені кимось іншим, змушуючи її тіло знесилитися. Вона висіла в повітрі, наче її підвісили на рожні.

Її тіло напружилося, вона була на межі, відчуваючи чиїсь губи прямо біля свого вуха. Тепле дихання ватажка торкалося її холодної, вологої шкіри.

— Спокійно

.

Якщо він буде поводитися добре, його не вб'ють.

— Відпустіть нас негайно, — процідила вона, швидко дихаючи і оголивши зуби. — І, можливо, я пощаджу ваші жалюгідні життя.

Відчуття його близькості зменшилося, і його голос звучав так, ніби він віддалявся, коли знову заговорив.

— Спочатку тобі доведеться пройти крізь неї.

— Що?! — вирвалося в неї, та голос був радше сповнений здивування, ніж сили, і вона продовжувала вириватися.

— Не чини опору, — пролунав через мить голос Дрейвіна, але він звучав так далеко.

Езмірі байдуже було до цього чоловіка, окрім його користі, та вона розуміла — краще мати бодай якогось союзника, ніж стояти наодинці перед невідомим, навіть якщо той союзник малоймовірний.

Хто, в ім'я всіх богів, були ці люди і істоти? Вони ще були в печері?

Місцеві знову поставили її ноги на землю, але міцно тримали руки, ведучи вперед.

Вона намагалася зосередитися на звуках навколо, щоб з’ясувати, куди вони її ведуть. Повітря було густим, майже важким, і вона чула віддалений, приглушений гуркіт води, що тиснула на невидимі перешкоди. Все здавалося живим у дивний, неземний спосіб, ніби сам світ дихав під тиском величезної ваги.

Раптом камінь під її ногами поступився місцем чомусь більш гладкому, що нагадувало керамічну плитку — можливо, це була плитка або стежка, витоптана незліченними кроками.

Навколо неї лунали голоси, тихі, але наполегливі. Вона намагалася розібрати їх, вловити інтонацію або фразу, яка могла б допомогти їй зрозуміти, але слова прослизали повз неї.

Відсутність зору загострила її чуття — кожен звук, кожен подих повітря здавалися посиленими. Десь поруч її вухо вловило дивне клацання — швидку послідовність звуків, що нагадувала їй крабів, які бігають по каменях.

Ривки за руки вели її вгору — носаки чобіт намацували сходи, а потому залунало важке рипіння дверей, коли металеві завіси напружено скреготнули. Температура змінилася: холодна вогкість поступилася місцем більш гнітючому теплу.

Лункий відгомін кроків нагадував про порожній, величний зал.

Як це могло бути під землею? У печері? Це було неможливо.

Невже Мейрініс вижив?

Вона відчула, як місцеві змінили позицію, їхні руки послабшали, та все ще тримали її. Настала пауза, коротка мить застиглості, і ще одні важкі двері розчахнулися з протяжним скрипом.

Її різко зупинили, і тоді хтось смикнув за вузол на потилиці, знімаючи пов’язку, а мотузка з рук упала на підлогу. Світло вдарило в очі, змусивши її часто кліпати, поки зір пристосовувався — світло, якого вона точно не чекала так глибоко під землею.