Привид під припливами

Глава 48

РОЗДІЛ 37

ЕЗМІРА

Езміра різко зітхнула, побачивши зброю всього за кілька дюймів від свого обличчя. Вона вирвала руку з фонтану, і колись невагомі пасма її волосся впали на плечі. Озирнувшись, її погляд відшукав Дрейвіна — зв’язаного й заткнутого, але не з її вини.

Вони були оточені істотами, які виглядали як смертні, але були чимось іншим — істотами, яких вона ніколи не бачила і про яких не читала в книгах.

Їхній колір шкіри варіювався від найсвітлішого блідо-білого до насиченого коричневого, але всі вони мали райдужний відблиск, наче мерехтлива перлина у глибині води. Очі й волосся сяяли всіма барвами моря.. Їхні гладкі тіла мали перетинчасті видовжені пальці, а з шиї тягнулися зябра. Погляд Езміри ковзнув рукою нападника, де плавцеві гребені повторювали контури його кінцівок. І останнє, що вона помітила, — їхні вуха: загострені, з плавцевими виступами, що трохи стирчали з боків голови.

Вони здавалися чужинцями, і водночас дивно знайомими — деякі риси нагадували їй саму себе у подобі сирени.

Ці істоти не були схожі на кречумсів, які напали на них раніше. Вони були свідомі, пильні і мали ковані зброї. Її погляд знову впав на Дрейвіна, чиї очі, здавалося, благали її про співпрацю.

Чому він не викликав своє полум'я? І чому не робить цього зараз?

Раптом вона відчула легкий біль у грудях і повільно повернула голову, щоб подивитися на нападника, який легенько притиснув спис до її грудей. Езміра підняла руки в знак капітуляції, ворушачи пальцями, і дозволила своїм кігтям повільно вислизнути.

Істота втиснула вістря списа глибше, цього разу добувши краплю крові.

— Назви своє ім'я.

Це була вимога. Однак Езміра ніколи не ставилася до таких вимог прихильно. Вона дивилася, як її кров стікала по лезу спису.

— Ім'я. Скажи його, — повторила істота. Його голос був глибоким, майже неземним.

Вона повільно підняла погляд на нього, і на її губах з'явилася посмішка.

— Ти перший.

Усі навколо застигли, міцніше стискаючи зброю.

Той, хто здавався їхнім ватажком, не відводив від неї погляду і наказав:

— Убийте зайвого.

Дрейвін бився в руках своїх викрадачів, ревучи крізь кляп, але його слова були незрозумілі.

Її очі спалахнули.

— Що?

Ні

! — крикнула вона, але вони не зупинилися. — Езміра! Мене звати Езміра.

Вони все одно не піддавалися.

— Відповідаєш, коли тебе питають. А ти цього не зробила, — промовив самець, змусивши її губи оголитися в тваринному оскалі.

З її горла вирвався гнівний сміх, перш ніж щелепа заціпеніла.

— На твоєму місці я б цього не робила.

Усі, хто оточував Дрейвіна, одночасно підняли списи, готуючись встромити загострені леза йому в груди — ніби її погроза нічого не означала.

Не минуло й секунди, як Езміра перевела погляд і підняла руку, щоб викликати воду, яка з’явилася у фонтані. Цей рух привернув увагу всіх.

Езміра на мить заплющила очі, вирівнюючи подих. Вона відчувала воду, її потік і ритм, наче пульс, що чекає на команду. Повільно піднявши руки, вона повернула долоні до фонтану, що тепер стояв за її спиною.

— Я попереджала, — прошепотіла вона рівним голосом, попри спис біля грудей.

Очі істоти розширилися, і вона озирнулася, коли вода за її спиною зринула, вирвавшись з обмежень фонтану. Вона звивалася в повітрі, текла, наче зміїна стрічка, обплутуючи руки Езміри, звиваючись спіралями навколо її кінцівок.

Вона різко розплющила очі, і на її губах з'явилася ледь помітна посмішка. Швидким рухом вона витягнула руки вперед. Вода миттєво відреагувала, розділившись на два окремі потоки, які вистрілили вперед, звиваючись у повітрі, наче живі істоти.

Рідина сформувалася в кілька сяючих, кришталевих кинджалів — їхні примарні леза мерехтіли, мов скло, зависнувши перед нею.

Ватажок відступив на крок, зачарований видовищем, але його воїни були готові вбити Дрейвіна. А він був її єдиним шансом повернути батька. Та й вона була йому винна — він урятував її теж.

Езміра обернулася, вода рухалася, як продовження її волі. Вона вдарила — водяні леза розсікли повітря, відтинаючи списи і кляп Дрейвіна. Наступної миті древня печера наповнилася сплесками, вигуками жаху і гуркотом зброї, що падала на камінь.

Дрейвін широко розплющив очі і витріщився на неї, роззявивши рота.

Ватажок знову підійшов до неї.

— Ти відкрила браму.

— Браму? — Вона підняла брову.

Вона викликала воду, що розлилася по землі, і сформувала з неї спис, подібний до їхнього.

Погляд ватажка пробіг по спису зверху донизу. Він зробив крок до неї, але Езміра не здригнулася, лише дивилася на нього з обережною цікавістю, як і він на неї. Вона не могла позбутися відчуття, що це місце, ці люди, хто б вони не були, — саме те, де вона мала бути. І через це вона дозволила йому наблизитися.

Його перетинчаста рука потягнулася до її, і тіло напружилося від дотику. Його шкіра відчувалася, наче шорсткі луски ковзнули по її пальцях.

— Ти прийшла згори? — запитав він, хоча кожне слово виходило повільно, ніби він шукав правильні слова.

— Ага, — прошепотіла вона, сподіваючись, що він не відчуває, як б’ється її серце. Вона відчувала, як погляд Дрейвіна впивається в її обличчя, але не відводила погляду від цієї істоти.

— Пробач мені. — Його великий палець погладив її руку, змусивши її очі спалахнути, але було вже запізно.

Щойно вона смикнулася, аби вирватися, холод каменю торкнувся її шкіри — не зв’язуючи зап’ястя, а розтинаючи їх.

Езміра закричала, відчувши, як сила витікає з неї, серце гупає об ребра, а ватажок місцевих тримає в руках загострений шматок велсініту, ріже ним її плоть.

Подих застряг у горлі, біль був настільки гострим, що на мить засліпив її. Вона відчувала, як велсініт впивається в саму суть її істоти, наче кігті, що впиваються в її душу.

Це вже не був просто біль, це була

втрата

. Її коліна підкосилися, і з горла вирвався крик — горловий і дикий.

За мить на неї накинулися кілька чоловіків — з широко розплющеними очима, на яких відбивалися змішані почуття здивування і поваги.

Шкіра на зап'ястях горіла, наче полум'я Дрейвіна розплавляло її до кісток, а вони міцно витягли її руки за спину і скували, як ув'язнену. Наступне, що вона пам'ятала, — це те, що їй зав'язали очі.

— Відчепіться від неї, чорт забирай! — ревів Дрейвін, намагаючись до неї дістатися.