Привид під припливами

Глава 47

РОЗДІЛ 36

ДРЕЙВІН

Дрейвін з жахом дивився, як Езміра поклала руку в фонтан. Він кинувся до неї. Останнє, що йому було потрібно, — це щоб вона торкнулася ще тих символів, але він запізнився.

Щойно шкіра її долоні ковзнула по каменю, його відкинуло назад вибухом шаленої сили, жбурнувши у тріснутий стовп. Полум’я, яке він досі підтримував, згасло.

Дрейвін підвівся, відчуваючи біль у спині. Його очі розширилися. Чорне волосся Езміри левітувало навколо неї, наче вона була під поверхнею моря, м'яко колихаючись у всіх напрямках.

Він знову кинувся до неї, але, захекавшись, усвідомив — дістатися не зможе. Її широко розплющені очі сяяли знайомим світлом, але тепер були такими блідими, що майже срібними, осяюючи навколишній простір.

Печера затремтіла.

— Езміро! — крикнув Дрейвін, і його голос відлунням прокотився по тремтячому храму.

Не отримавши відповіді, він зробив крок ближче, нерішуче простягнувши до неї руку. Руна пульсувала під її пальцями, випромінюючи тьмяне ритмічне світло, що синхронізувалося з її подихом. Її губи ворушилися, шепочучи слова, яких він не міг розчути. Холод пробіг по його спині.

На її руці почала збиратися вода, ніби вона її викликала, хоча ще кілька митей тому сказала йому, що не має такої сили.

Земля під ним продовжувала гудіти. Зі стелі падали камінці, брязкаючи по підлозі. Він озирнувся на Езміру і побачив, що її обличчя залишалося спокійним, майже мирним — вона абсолютно не усвідомлювала небезпеку, що наближалася.

— Чорт, — пробурмотів він під ніс.

З глибини простору пролунав скрегіт, і його серце підскочило до горла. Він обернувся, і перед ним, у дальньому кінці печери, схожої на храм, відкрилася арка.

Арка мерехтіла, стародавні різьблення та символи набували форми, вириваючись із скелі. Гуркіт ставав все гучнішим, і з арки виходило відчуття первісної сили, а Езміра залишалася в трансі. Тверда стіна тремтіла, пил і пісок падали, а по поверхні з'являлися тріщини.

Що, в біса, відбувається?

Це не було схоже на двері чи арку, які вона відкривала раніше. Він відчував усім своїм єством, що це було щось інше, і що за цією стіною ховалося щось древнє.

Невже до неї повернулися сили? Чи, може, фонтан висмоктує з неї магію, висушуючи тіло? Чи зможуть вони боротися з тим, що ось-ось з'явиться перед ними? Він не знав, і його пульс бився в вухах, а думки мчали в голові.

З гучним стогоном

розколовся

камінь, і уламки розлетілися в усі боки. Інстинктивно Дрейвін стрибнув перед нею і підняв стіну полум'я, захищаючи і себе, і Езміру.

Коли в печері запала тиша, Дрейвін опустив вогняний щит. Інтуїція підказувала йому тікати, але він не міг зрушити з місця, відчуваючи обов'язок залишитися поруч із нею.

Коли пил осів, з'явилися обриси — спочатку тіні, а потім фігури, що рухалися з нервовою грацією. Дрейвін затамував подих, коли вони з'явилися в полі зору.

— Проклятий Айра. — Його голос ледь долинув до вух, а очі намагалися стежити за їхніми рухами, але їх було занадто багато. — Езміро, якщо ти мене чуєш — виходь із цього стану.

Ніхто і ніщо не відповіло йому. Вона залишалася такою, як була — сріблясті очі світилися, а волосся левітувало, хвилями огортаючи її.

Коли він знову глянув на арку, то побачив, що тепер стоїть віч-на-віч із кількома людиноподібними створіннями глибин. Одне з них направило величезного списа прямо в обличчя Езмірі.

Дрейвін стиснув щелепи, по жилах спалахнуло рідке полум’я.

— Торкнешся її — згориш, чорт забирай.

Він і сам не знав, звідки взялися ці слова, але був упевнений — каже щиро.

Дрейвін зробив крок до клану, збираючись викликати полум'я на долонях, але воно згасло, не встигнувши спалахнути, бо його зап’ястя стягнули боласи

3

. Зброя влетіла збоку, і він навіть не встиг ухилитися.

Один із нападників — високий, із хитромудрими візерунками на грудях і руках — вийшов уперед, не зводячи з нього погляду. Створіння оголило гострі, як бритви, зуби й видало низьке гарчання, якому вторили інші. В очах блиснув розум — холодний і розрахунковий, від чого в Дрейвіна всередині похололо.

Боласи, зазвичай сплетені з мотузки та каменю, але ці були зроблені з водоростей, міцність яких змусила його м’язи напружитися, намагаючись їх розірвати. Але справа була не лише в матеріалі.

З жахом він зрозумів, чому його полум'я згасло, коли болас зачепився.

Вони були зроблені не з простого каменю.

Це був велсініт.