Страница 90 из 199
— Елоувінн, — привітався Атлас тихим голосом, намагаючись приховати напругу, що стискала його груди. Зазвичай вона була з іншими дамами — гуляла садом чи пила чай. Побачити її тут, у своїх особистих покоях, ще й без супроводу, було для нього несподіванкою.
Вона злегка нахилила голову, ледь посміхнулася, але не відводила погляду від нього.
— Ваша Високосте, — відповіла вона спокійним голосом. Вона нахилила голову. — Ти виглядаєш стурбованим.
І ось воно.
Атлас увійшов до кімнати, зачинивши за собою двері. Він сподівався залишитися наодинці, щоб придумати, як поговорити з батьком, і аж ніяк не планував розважати свою майбутню наречену. Але Елоувінн була спостережливою, і не було сенсу приховувати те, що тяжіло на його душі.
— Я збираюся поговорити з королем, коли впорядкую свої думки, — зізнався Атлас, рухаючись до балкона. Тепло західного сонця пестило його шкіру, але це не могло розігнати холод, що панував у його душі. — Про мого брата.
Елоувінн нерішуче підійшла ближче.
— Ти все ще не отримав від нього жодної звістки?
Атлас стиснув щелепи.
— Дрейвін зник тиждень тому. — Він подивився на неї і спробував пом'якшити вираз обличчя, але розчарування не давало йому змоги. — Ніяких звісток. Ніяких слідів.
Нічого
. А я маю стояти там, перед своїм батьком і королівством, і вдавати, ніби його зникнення для мене нічого не означає.
Елоувінн зрозуміла його, її руки стиснулися перед грудьми.
— Зникнення твого брата — це не дрібниця, — тихо сказала вона. — Але ти не повинен нести цей тягар сам. Лефайрін буде оплакувати свого втраченого принца.
— Це
мій тягар, і королівство, ймовірно, про це не знає, — різко відповів Атлас, голос його прозвучав суворіше, ніж він хотів. Він заплющив очі, зітхнув і провів рукою по волоссю.
Їхні стосунки були ще такими новими, такими крихкими. Він не хотів її відлякати, але й не міг ще впустити її в своє серце.
— Пробач. Ти не знаєш, який тягар несе корона Лефайріну.
Її золоті очі пронизували його.
— Я можу не знати твого брата, — промовила м’яко, — і, можливо, ще не знаю тягаря
твоєї корони
… але я знаю тягар відповідальності. Я знаю, що таке стикатися з невизначеністю, носити очікування, яких ти ніколи не просив. — Вона зробила ще один крок і торкнулася його руки. — Можливо, я тут для того, щоб ти не ніс це сам.
Атлас глянув на її руку — дотик виявився несподівано втішним. Він майже не знав цю жінку — наречену більше за ім’ям, ніж за серцем, — але зараз вона здавалася єдиною, хто готовий його вислухати.
Він підвів погляд і вперше вдивився в неї по-справжньому. У золотих очах ховалося щось невловиме — тиха впевненість чи, можливо, навіть мудрість, якої він раніше не помічав.
А боги знали, що йому цього бракувало.
Якщо вона мала стати його королевою, він мав довіряти їй. Вона ось-ось увійде в рід Лефайріну, і було очевидно, що вона не має уявлення, у що вплутується. Він не бачив сенсу приховувати від неї потворність, яка йшла разом із іменем Роу.
— Я принц і спадкоємець Лефайріну, — пробурмотів він, — а стою тут, не знаючи, як навіть звернутися до свого власного проклятого батька.
— Бути принцом не означає бути бездоганним, — Елоувінн граціозно підняла руки і поправила плащ принца, розгладжуючи зморшки на його плечах. Атлас ледь усвідомив, що нахилився до тепла її дотику. — Це означає знати, коли просити про допомогу і коли покладатися на тих, хто поруч.
Атлас розслабив плечі, коли її слова досягли його свідомості. Вона була права. Він був настільки зациклений на тому, чого від нього очікували, що не дозволяв собі покладатися на когось. Аж до цієї миті йому здавалося, що після зникнення Дрейвіна в нього взагалі нікого немає.
Осуд батька, очікування королівства, невизначеність долі брата — все це було занадто важким тягарем, щоб нести його самотужки. Він не відчував себе собою, і під вагою всього цього в його душі закралася холодність.
— Я був дурнем, — тихо сказав він.
— Ні. Ти був людиною. — Елоувінн ледь помітно посміхнулася. — З того, що я чула, твій рід часто робить такі помилки.
Він тихо засміявся з її легкого жарту. За інших обставин він би притиснув свої губи до її губ, закохавшись у жінку з гострим язиком.
— Це не так уже й вражає, зважаючи на те, що я — один із двох у цьому королівстві, хто не цілком смертний.
Між ними запала коротка тиша, яку порушувало лише потріскування вогню. Атлас відчув, як щось змінилося в ньому, невелика іскра полегшення, і він більше не відчував себе таким самотнім.
Він знову зустрів погляд своєї нареченої.
— Дякую.
Вона кивнула.
— Ми разом подолаємо все, що трапиться, Ваша Величносте. Тобі не доведеться нести цей тягар одному.
Вперше з моменту зникнення брата він відчув проблиск надії — крихкої, непевної, але все ж надії.
— Будь ласка, не називай мене так. Ти будеш моєю дружиною і королевою. Атлас буде достатньо.
Лефайрін не мав королеви з часів смерті його матері. Це було майже двадцять років тому. Знання, що титул перейде до тієї, хто стане його дружиною, стискало йому груди, але чим більше він розмовляв з Елоувінн, тим більше вона здавалася йому гідною.
У її золото-зелених очах спалахнуло щось.
— Гаразд... Атласе. А ти, мій принце, можеш називати мене Вінн.
Він посміхнувся, почувши її ім'я.
Атлас простяг руку, обхопив її потилицю й притягнув ближче, торкнувшись губами її чола.
— Ти повинен знати, з того, що я чула, король не очікує на повернення Фенікса, — просто сказала вона.
Усе затишне відчуття, яке щойно огорнуло його, зникло, і він відштовхнув її, ледь не збивши з ніг.
— Що?! — вигукнув він. Тіні повзли з кутків кімнати, коли його голос піднявся, і все затишне відчуття, яке він щойно відчував, зникло.
Її очі бігали в усі боки, відчуваючи їхню присутність. Вона зковтнула.
— Це лише плітки. Розмови слуг.
Темна хмара затьмарила зір Атласа. Він різко обернувся на п'ятах. Стримуючи гнів, він вибіг із покоїв, пробіг повз вартових, що стояли біля дверей, і почав шукати батька.
— Що, при всіх богах, ти маєш на увазі, коли кажеш, що Дрей не повернеться?! — вигукнув Атлас до свого батька, що стояв біля каміна у своїй спальні. Його кулаки тремтіли, а тіні звивалися на передпліччях, наче змії.
Король незворушно прочистив горло.
— Що ти не розумієш, Атласе?