Страница 86 из 199
Глава 44
РОЗДІЛ 33
ДРЕЙВІН
Очі Дрейвіна здригнулися й розплющилися, коли холодне, вологе повітря вп’ялося в його шкіру.
Руни, викарбувані на стінах, більше не світилися. Єдиним джерелом світла було ледь помітне сяйво з рук Езміри.
Дрейвін кліпнув очима, серце калатало в грудях. Він нічого не бачив, навіть своїх рук перед собою, але все всередині нього кричало від тривоги. Він провів пальцями по гладенькому каменю, намагаючись підвестися, але м'язи боліли від виснаження, а кінцівки були важкими. Він прокляв кайданки, які нагадали йому про свою смертність.
— Езміро? — прохрипів він. Звук відлунням рознісся в навколишній порожнечі.
—
Тихо
, дурню, — прошепотіла Езміра. — Ми не самі.
Дрейвін підскочив, метушливо обертаючись у всі боки, ніби міг щось побачити в непроглядній пітьмі.
— Що? Хто? Чому руни більше не світяться?
Спочатку йому відповіла лише тиша — моторошна, порожня тиша, від якої волосся на потилиці стало дибки. Але потім Дрейвін ледь вловив щось. Тихий, ритмічний звук, схожий на дихання, але це не було їхнє.
Щось схопило його за руку. Він злякався і інстинктивно відсмикнув руку, щоб вдарити. Але хтось схопив його за іншу руку, і він відчув, як знайомі кігті торкнулися його шкіри.
Езміра.
— Як довго ти не спала? — прошепотів він.
— Тільки трохи довше за тебе, — відповіла вона таким же тихим голосом.
Чуже дихання стало гучнішим, виразнішим, і разом з ним пролунав інший звук — тривожний, вологий скрегіт, наче кігті по каменю.
Пульс Дрейвіна пришвидшився, кров відійшла з його обличчя, коли він усвідомив, що абсолютно беззахисний.
Він завмер, напруживши слух.
— Ти чуєш?
Скрегіт став гучнішим, ближчим. Кілька пар кігтів кружляли навколо. Звук долинав з усіх боків, зверху, ззаду і прямо перед ними.
— Ми в оточенні, — прошепотіла вона, міцніше стискаючи його руку.
Його охопила паніка, пульс загудів у вухах. Вони були беззбройні, в непроглядній темряві, оточені чимось, що змушувало все його тіло напружитися.
— Езміро, — почав він.
— Так?
Дрейвін ледь не глузливо посміхнувся, бачачи, як вона спокійно реагує на ситуацію.
— У мене немає вогню. У
нас
немає зброї... крім тебе. Те, що тут з нами, здається набагато сильнішим, ніж може впоратися одна людина.
— Ти нічого про мене не знаєш, Дрейвіне Роу. Ти залишишся зв'язаним. Хоча спроба була непоганою.
— Ти хочеш сказати, що у тебе є той клятий ключ?!
Дихання перетворилося на тихе, горлове гарчання, що лунало з усіх боків. Воно відбивалося від стін, розлітаючись тунелем, наче попередження.
Дрейвін підхопився на ноги, підтягнувши Езміру за собою.
— Нам треба йти.
Гарчання посилилося, а вологий скрегіт кігтів змусив його шкіру вкрилися мурашками. Було очевидно — іншого виходу немає, доведеться прориватися боєм.
— Їх занадто багато, — визнала Езміра.
— Скільки? — Його м'язи напружилися, відчуваючи присутність лише за кілька футів від себе.
— Багато, — прошепотіла вона, а потім зковтнула. — На рахунок три мої очі зміняться, і нам треба буде бігти. І пробиватися.
— Я не маю чим битися, — нагадав він їй.
Кілька секунд панувала тиша, а потім вона знову заговорила.
— Тоді, здається, наш час разом скінчився, Феніксе.
— Ти, блядь, жартуєш?
Тільки-но вони зробили перший крок, у темряві щось зрушилося — раптовий шум, швидкий і смертельний. Повітря прорізало тихе шипіння.
Очі Езміри спалахнули, заливаючи тунель світлом, і… хай би всі боги, він би краще цього не бачив.
Сотні людиноподібних істот чіплялися за стіни розгалужених тунелів — їхні тіла були блідими, виснаженими і гротескними. Вони заповнили кожен сантиметр печери, деякі причаїлися низько біля землі, інші висіли догори ногами на нерівних скельних утвореннях, їхні сліпі, молочно-білі очі слабо світилися в м'якому, синьо-зеленому світлі. Їхня майже прозора шкіра натягнулася на гострі кістки і скрегочучі зуби.
Езміра затамувала подих і зробила крок назад, широко розплющивши очі від жаху.
— Цицьки Каліпсо!
Істоти не рухалися. Їхні голови були трохи нахилені, ніби вони слухали кожне слово, сказане з моменту пробудження, а губи були витягнуті в беззвучному гарчанні. Смердючий запах їхніх розкладених, гнилих тіл заповнив ніздрі Дрейвіна, ледь не змусивши його закашлятися.
— Кречумси, — просичала Езміра. — Вони... скрізь.
Згори долинуло раптове шипіння, і вони повільно звели погляди вгору. Там було ще більше — висячи, наче кажани, з моторошно звисаючими кінцівками, а кігті тихо цокали по каменю, коли вони ворушилися.
Втекти не було куди — ні вперед, ні назад, ні навіть
вгору
.
— Що нам робити? Ми не можемо з ними всіма битися, — сказав він.
Коли Езміра не відповіла, він поглянув вниз і побачив, що її очі бігають в усі боки, дивлячись на кречумсів, які оточували їх, чекаючи нагоди розірвати їх на шматки.
— Ти виглядаєш, ніби зважуєш наші варіанти, — прошепотів він, повільно нахилившись до її вуха. — Я заощаджу твій час. У нас
їх немає
.
Раптом істоти заворушилися. Спочатку це було ледь помітно — лише посмикування пазурів, напруження кістлявих кінцівок. А потім у печері пролунала низка огидних клацань і шипіння.
— Не наші, — прошепотіла Езміра. — Мої.
Його ніздрі роздулися.
— Ти ж не серйозно.
Вона обвела поглядом істот, її горло сіпалося, що далі вона дивилася. Жили на шиї натяглися, щелепа стиснулася.
— Гаразд, — прогарчала вона. — Повільно,
дуже повільно
... просунь руку в мою кишеню і знайди ключ. На рахунок «три» я побіжу і відверну їхню увагу. Переб’ю стільки, скільки зможу, аби ми звідси вибралися.
Погляд Дрейвіна опустився на її ноги, де в кишені лежав ключ до його свободи.
— Ти звільняєш мене?
— Поки що, — прошепотіла вона. Він ледь не розсміявся. Тільки через його труп він знову опиниться в цих кайданах.
— Один. — Її голос був тихим, вириваючи його з трансу.
Істота на стелі безшумно впала на підлогу, приземлившись з м'яким стуком. Вона стояла перед ними, наче була смертною, але її обличчя було зовсім іншим. Голова кречумса не природно викривилася, а рот відкрився в беззвучному гарчанні, коли він нюхав повітря.
Зі стін і стелі впало ще більше істот, насуваючись на них, наче повільна хвиля смерті. Їх горлове шипіння заповнило печеру, лунаючи і множачись у темряві.
— Два
.