Страница 85 из 199
Езміра знала, чому всі жінки в Лефайріну задивлялися на братів Роу. І чому дівчата з інших королівств прагнули здобути руку Атласа тієї ночі, коли вона викрала Дрейвіна. Вони були не лише принцами, а й безсумнівно вродливими.
Вона ковзнула поглядом по його темному, з рудуватим відтінком волоссю, по засмаглій шкірі передпліч, що визирали з-під закочених рукавів, — золотаво-бронзовій від років, проведених у морі. Інтенсивність його очей кольору вогнистого віскі змушувала її почуватися так, ніби його полум’я могло поглинути її, навіть попри замкнену магію.
Ні, на Дрейвіна Роу не було
важко
дивитися. Навпаки, їй було важко відвести погляд.
— Ага, ти досить огидний, якщо хочеш чесності, — збрехала вона.
Його усмішка перетворилася на повну, дику посмішку.
— Вибач, Езміро. Сподіваюся, тобі не доведеться довго на мене дивитися.
— На жаль, не вірю, що мені так пощастить. — Вона намагалася стримати посмішку, але та мимоволі з’явилася, коли вона вмостилася на кам’яній підлозі. Він зробив те саме. — Будь-яка твоя витівка, поки я сплю, — і ти виявиш, що в твоїй крові повно отрути, — пригрозила вона, хоча знала, що її тон вийшов не таким уже й страшним.
Він тихо засміявся.
— Дике полум’я, і справді.
Його голос був ледь чутний, але Езміра чітко розчула слова і нахмурила брови. Вона не була впевнена, що він мав на увазі, але, можливо, від виснаження і голоду він уже втрачав розум.