Привид під припливами

Глава 43

РОЗДІЛ 32

ЕЗМІРА

Блискучі різьблення на стінах проходу тяглися в темряву, здаючись нескінченними, доки вони йшли. Руни залишалися загадкою, що точила Езміру зсередини, змушуючи її шукати відповіді — чому вони збігалися з тими позначками, з якими вона народилася.

Її батько тримав її подалі від Мейрінісу не без причини, і тепер вона не могла позбутися відчуття, що справа саме в цьому. Езміра ніколи не мала відповіді — ні щодо самих рун, ні щодо магії, яка змушувала їх світитися. Вона прочесала безліч бібліотек і стародавніх сувоїв, обійшла всі королівства у пошуках хоча б натяку на пояснення того, що носила на своєму тілі, — але нічого корисного так і не знайшла.

Не було жодної іншої істоти, відомої, щоб мала такі знаки, — і це було ще однією причиною, чому вона почувалася абсолютно самотньою.

Дрейвін йшов поруч із нею. Вони мовчали з моменту входу в тунель, головним чином тому, що вона не знала, що сказати.

— Усе всередині мене волає, щоб ми поверталися, —

останні слова Джака лунали в її голові.

Чи загинули Джак, Рен і Рівен під зсувом каміння? Чи лежали їхні тіла розбитими на дні печери, за милі над ними? Нудота підкочувала до горла, щойно ця картина виникала в уяві. Вона ніколи б не пробачила собі, якби це було правдою.

Спершу її батька захопили в полон через її відсутність, а тепер і це. Якби вона тільки повернулася, знайшла інший шлях до Мейрінісу — навіть якщо для цього знову довелося б зіткнутися з тією потворною істотою, що ховалася в ущелині за островом. Але ні — її безрозсудність коштувала їй надто дорого цього разу: на кону була єдина родина, що залишилася.

Ті троє ідіотів, яких вона лише лаяла й висміювала, — і водночас ті, кого тримала найближче до свого безсмертного, зіпсованого серця, окрім батька.

Це було занадто важко, і вона почувалася так, ніби перебуває на межі зламу — ні, вибуху — у щось, з чого вже не зможе вибратися.

Езміра завжди відчувала, що в ній спить щось інше, мовби дрімає, чекаючи пробудження. Вона називала це своєю внутрішньою сиреною, але з того часу, як потрапила в це, богами забуте місце, відчуття стало гострішим. Те, що дрімало, тепер лише вичікувало слушної миті, щоб вирватися назовні.

Камінь відреагував на її дотик. Не раз, а двічі — і обидва рази відкриваючи приховане. Знаки на стіні збігалися з її власними — тепер вони світилися не лише під час припливу, але й коли вони наближалися до Мейрінісу, слугуючи мапою і вказуючи їй шлях.

Езміра була впевнена — це не випадковість. І вона не могла позбутися думки, чому ж її батько забороняв їй ці води та сам Мейрініс.

А Дрейвін — страшний, жорстокий Фенікс — врятував її ще раз. А потім вона врятувала його у відповідь.

Вона кинула погляд на Дрейвіна, чиї очі були спрямовані вперед, а кроки ставали майже ритмічними.

Скільки часу вони провели в печері? Години? Цілий день?

— Ти втомився, Дрейвіне Роу? — запитала вона.

Він зітхнув, ніби її голос ще більше виснажив його.

— Ми йшли годинами, падали зі скель, відбивалися від істот, які намагалися нас втопити, і виявили, що ти, здається, є ключем до цього моторошного місця. І все це після того, як я був викрадений, став твоїм полоненим та спав на брудній підлозі. — Він глянув на неї, але в його очах кольору віскі промайнула легка посмішка. — Ні, я сповнений енергії, Езміро... — він розтягнув її ім’я.

Вона підняла брову.

Він продовжив:

— У тебе є прізвище? Ти постійно повторюєш моє, що, до речі, дратує. Тож я хотів би віддячити тобі тим самим.

⁠— Це...

— Не моя справа? — перервав він її. — Як передбачувано.

Вона скривилася.

— Ти неймовірно дратівливий полонений. Треба було взяти з собою намордник. Може, відріжу шматок твоєї сорочки і заткну тобі ним горло.

— Або можеш просто зняти свою і використати її. Я не буду так сильно пручатися.

Езміра ледь не втратила рівновагу, коли він сказав ці слова з підморгуванням. Він пройшов повз неї, не кинувши на неї другого погляду.

Жар хлинув їй на щоки, а серце забилося дивним тремтінням. Вона ненавиділа вплив, який він і його слова мали на її тіло.

—

Живим, Езмі. Він тобі потрібен

живим

, — прошепотіла вона собі, дивлячись йому в спину.

Вони йшли мовчки кілька хвилин, аж раптом на їхньому шляху з’явилася розгалуження — руни зупинилися, не світячись ні в один, ні в інший бік.

— Чорт. — Вона видихнула.

— Куди, капітане? — запитав він глузливо.

Вона повільно повернулася до нього, виставивши стегно.

— Я

думаю

. — Вона закотила очі, і він посміхнувся.

— Може, просто переночуємо тут? — запропонував він, коли вона не клюнула на його приманку. — Якщо це взагалі ніч.

Її плечі згорбилися. Вона сподівалася, що до цього часу вже вибереться з печери і повернеться до Лефайріну з хоч якимось доказом для короля Роу. А тепер вона застрягла за багато кілометрів під землею з його дратівливим сином, не маючи можливості зв’язатися з іншими.

— У нас немає часу на відпочинок, — суворо сказала вона. — Кожна хвилина, яку ми проводимо тут, — це ще одна хвилина страждань Сайріса.

— Езміро, зупинитися, щоб відпочити, буде, мабуть, корисніше за все.

Їй потрібно було, щоб він перестав говорити розумні речі і просто вислухав її. Останнє, що вона хотіла чути, — це логіку чоловіка.

Вона стиснула щелепи, коли їхні погляди зустрілися.

— Відчуваєш себе смертним, так? — Вона вказала на кайдани.

— Тільки завдяки тобі, — буркнув він.

— Боги знають, скільки ми вже тут. І я голодна. — Вона спробувала зазирнути в обидва проходи, але ті тонули в пітьмі. Езміра зітхнула: — Гаразд. Відпочинемо кілька годин і вирішимо, куди йти, коли будемо готові.

Вона підійшла до однієї зі стін, притулилася до неї спиною і опустилася на землю. Притулившись спиною до прохолодного каменю, вона зітхнула, а він дивився на неї.

— Ну, ти збираєшся марнувати весь час, відведений на відпочинок, стоячи?

Дрейвін підійшов і зробив те саме, що й вона, зісковзнувши по стіні навпроти неї. Вони мовчки дивилися одне на одного в тьмяному світлі.

Чим довше вона його розглядала, тим сильніше стискалися її щелепи. Вона знала — він певен, що це лише питання часу, коли знайде шлях звідси, повернеться в розкішний замок свого батька, що височів над зголоднілим королівством.

— Є якась особлива причина, чому ти так на мене дивишся, Езміро? Чи я просто такий неприємний на вигляд? — Він посміхнувся.