Страница 82 из 199
— Ага, — ледь чутно відповіла вона.
— І я дуже хотів би дізнатися, чому вони збігаються з позначками, випаленими на твоєму тілі, — сказав він, і в його голосі пролунала підозра, коли він зробив крок ближче.
Езміра не відповіла. Більше того, вона повністю ігнорувала його. Ніби його навіть не було поруч. Вона була занурена в щось схоже на транс, так само, як і до того, як вони впали в цю окрему печеру.
Не промовивши ні слова, вона притиснула долоню до найбільшої руни, і Дрейвін з подивом спостерігав, як дивне тепло пульсувало, випромінюючи щось, що нагадувало його полум'я. Знаки вздовж усієї стіни засвітилися — яскраво-червоне світло поширилося по стіні, наче вени розплавленого металу.
Очі Езміри світилися, як завжди, коли вона використовувала свою силу, але цього разу вони були яскравішими, майже сліпучими, а її рука залишалася на кам'яній стіні.
Дрейвін зробив обережний крок назад, піднявши закуті руки, щоб затулити очі, адже знаки світилися все яскравіше, заливаючи світлом усю печеру. Його щелепа відвисла від подиву.
Що це, в ім'я всіх богів?
Він повільно обернувся, рухаючись колом, задерши голову, щоб стежити за рунами. Коли світлі лінії зійшлися в центрі й запалали всі разом, багряне сяйво затремтіло та раптово спалахнуло, вдаривши яскравим вибухом світла. Він закрив очі від яскравого світла, а коли воно послабло, повільно розплющив їх.
Серце забилося в горлі.
Руни на стіні більше не були кольору полум'я, а збігалися з тими, що вона носила на тілі — вся печера тепер була залита заспокійливим, блакитно-зеленим світлом.
Тишу прорізав глибокий гул, коли камінь зрушив, і тріщина, різко розколовши стіну саме в тому місці, де вона торкнулася рукою, розбіглася врізнобіч. Руни загуділи, наче оживши, і перед ними —
перед
нею
— відкрилися стародавні двері, викликані її дотиком.
Це було неможливо. Він ніколи в житті не бачив нічого подібного. Ніколи не читав про таке в книгах і не чув про це в дитячих казках. Немислима магія, щойно викликана його ворогом на очах у нього самого.
Тільки вона виглядала так само пригніченою, як і він.
— Як ти... — Дрейвін замовк, зробивши крок до неї. Вона тремтіла, її рука все ще була піднята в повітрі, ніби досі торкалася каменю, що зник. — Езміро? — прошепотів він.
Вона різко зітхнула й відступила, наче її щойно повернули в тіло, змусили усвідомити все, що сталося за останні хвилини. Він підхопив її, коли вона похитнулася й натрапила на нього, та, щойно його пальці ковзнули по її знаках, він зашипів від болю. Короткий, пекучий жар обпік його шкіру.
Дике полум’я
, — знову майнуло в його думках.
— Езміро, ти мене чуєш?
Її дихання стало нерівним, коли вона прийшла до тями, а потім швидко вирвалася з його обіймів. Він здивовано кліпнув очима.
— Цицьки Каліпсо. — Здавалося, вона не могла вимовити слова достатньо швидко.
— Ти щось сказала каменю, щоб це сталося? — запитав він з обережністю.
— Ні, — прошепотіла вона, відступаючи від каменю і повільно обертаючись навколо себе з широко розплющеними очима. — Я просто...
доторкнулася
до нього.
— Так само, як і до арки зверху, — констатував він.
— Ага. — Вона зупинилася і знову повернулася до нього.
— Давай більше не чіпати нічого, гаразд? — сказав він з ноткою глузування в голосі, але отримав у відповідь лише презирливий сміх.
— Звідки я мала знати, що так буде? — пробурмотіла вона. Вона витягнула шию, щоб ще раз поглянути. — Що це взагалі означає?
— Я сподівався, що ти скажеш, адже вони таврують твоє тіло.
Вона різко зиркнула на нього, оголивши ікло.
— Слідкуй за язиком.
— Це правда! І очевидна. Я здивований, що твоя безглузда команда не склала два й два, коли ми були там, нагорі. — Він кивнув угору, в бік стелі печери. — Чому вони раптом почали світитися? Ще недавно вони були червоні, схожі на опіки, аж поки ти не витягла мене з води.
Вона відвела погляд на підлогу.
— Вони світяться блакитним, коли контактують з водою.
Його очі спалахнули.
— Кожного разу?
— Кожного разу, — повторила вона зі зітханням.
Дрейвін простягнув руку, торкнувшись її руки закутими руками, а вона відмахнулася від нього і зробила крок назад.
— Ти суха, — констатував він.
— О, який ти спостережливий!
— То ти мені брешеш, — сказав він, роздратований. Він знав, що його пальці спалахнули б, якби його магія не була заблокована.
Езміра зробила крок до нього і штовхнула його в груди.
— Я не брешу. У цьому місці є щось дивне. Дивне і
стародавнє
. Вони світилися і вперше, коли я була тут наодинці.
Він згадав, як вони всі йшли, і як піт крапав з її чола, коли вона відмовилася зняти плащ.
— Ти не хотіла, щоб вони побачили, — припустив він.
— Це тебе не стосується. — Вона схрестила руки і виставила стегно вбік.
Дрейвін зробив крок до неї, скоротивши невелику відстань між ними.
— Знаєш, Езміро, ти постійно це повторюєш, але я зараз застряг у клятій
печері
, яка, схоже, стане моєю могилою. Тож усе, що тут відбувається, стосується мене. Ще й як.
Він палав від гніву — щось у ній постійно викликало це в ньому. Його погляд блукав по ній, поки дихання врівноважувалося, але вона не відступила ні на крок. Просто дивилася на нього знизу вгору, зухвало зсунувши брови.
Йому не подобалося, що він знаходить це привабливим — хоча чи
привабливість
тут правильне слово, він не був певен. Але жінка, яка не бачить у ньому страшного монстра навіть у гніві, — це принаймні… цікаво.
— У мене немає на тебе часу, — буркнула вона, обернувшись на п'ятах і прямуючи до вигаданих дверей.
— Куди ти зібралася? — запитав він.
Вона різко зареготала.
— Очевидно, що єдиний вихід із цього пекла — через ці чарівні, сяючі двері.
Її зухвалий тон змусив його зітхнути, потерти скроні, а потім повільно піти за нею.
— Чому ти так впевнена, що це наш вихід?
— Цицьки Каліпсо, Дрейвіне! — застогнала вона, розмахуючи руками. Вона озирнулася через плече на нього. — Хоч раз повір мені.
Дрейвін скривив губи в посмішці.
— Повірити тобі? Це ти затягнула нас у цю прокляту яму.
Вона випустила смішок, який, як йому здалося, був щирим.
— Ага, але тепер я знаходжу вихід. І не забуваймо, що за це ми маємо дякувати твоєму
татусеві
.