Страница 79 из 199
Сирена всередині неї ніколи раніше не говорила до неї так прямо. Це було більше схоже на істоту, яку вона могла відчути і сприйняти. То чому це сталося саме зараз? Хвиля страху прокотилася по її тілу, коли стародавній голос пролунав у її голові.
Швидко озирнувшись через плече, вона помітила, що всі погляди були прикуті до неї, і люди виглядали більш стурбованими, ніж ще хвилину тому.
Дрейвін ледь помітно похитав головою, коли їхні погляди зустрілися.
— Воно кличе нас. Доторкнися до каменю
, — знову пролунав голос. Вона різко вдихнула, відчуваючи болісну потребу підкоритися.
Езміра відвернулася і обережно поклала долоню на камінь. У ту мить, коли її шкіра торкнулася арки, вона перестала відчувати холод печерного повітря, і по її спині та руках пробіг приплив інтенсивного тепла. Вона задихалася від шоку, але не віднімала руки.
— Езмі! Що ти... — слова Джака замерли на язиці так само швидко, як і вирвалися з нього.
Рунічні знаки, викарбувані на камені, спалахнули яскравим світлом, а земля почала тремтіти. Спочатку це була ледь помітна вібрація, але за лічені секунди стіни навколо них загуділи, а зі стелі почали падати камені.
Екіпаж почав кричати, коли струс став сильнішим, але рука Езміри залишалася притиснутою до арки.
Вона ледь чула їхні крики, благання і прохання відійти, сказати щось або зробити що-небудь. Але все навколо неї зникло, і перед нею залишився лише вхід у її життя — її
справжнє
життя. Життя, яке вона завжди мала прожити.
Воно кликало її, манячи, наче це була її власна спокуслива пісня.
—
Езміро
! — відчайдушно крикнув Дрейвін, перекриваючи голоси інших, і вона прокинулася від трансу.
Все одразу повернулося до неї — обвалені стіни печери, ревіння води та падіння валунів змусили її серце забитися в горлі. Вона почала хапати повітря — її груди здіймалися, наче вона не дихала з того моменту, як підійшла до арки.
— Біжіть, швидше! — крикнула Езміра, але було вже запізно.
З гуркотом обвалилися величезні шматки стелі, і каскад каменів та уламків обрушився на них. Величезні хвилі та бризки розлетілися по темній, відкритій печері.
— Езміро, бережись! — заревів Дрейвін.
Вона підвела очі до стелі, коли величезний шматок каменю відірвався і полетів у її бік. Щелепа в неї опустилася, вона зробила нерішучий крок назад, але шок скував тіло — вона стояла, очікуючи, коли брила неминуче розчавить її.
Однією миттю вона стояла, а наступної — виявила, що її ноги більше не торкаються землі. Тіло Дрейвіна впало на неї, відштовхнувши її від падаючих каменів, але коли вони обоє спробували встати, під їхніми черевиками провалилася підлога.
Світ ніби рухався в уповільненому темпі, навіть найменші звуки і рухи розтягувалися в часі. Останнє, що побачила Езміра, був жахливий вираз обличчя Джака, коли вона падала.
А потім вона і Дрейвін пролетіли крізь арку.
Земля вислизнула з-під неї, і вона покотилася по крутому схилу. Гострі камені дряпали її шкіру, перш ніж вона почала вільно падати разом із Дрейвіном і бурхливими водоспадами. Крики її екіпажу ставали дедалі віддаленішими, поки темрява не поглинула їх згори.
Падіння здавалося нескінченним, поки вона летіла в порожнечу, аж поки не впала в крижану воду. Крижана волога пронизала її тіло, наче гостре лезо.
Вона задихалася, коли холод охопив її, дезорієнтована раптовим падінням. Перетинки розтяглися між пальцями, а з горла інстинктивно проросли зябра — вона змахнула ногами, пливучи вгору. Її голова виринула над поверхнею, і вона жадібно вдихнула повітря, намагаючись утриматися на воді посеред суцільної темряви.
— Джаку! — крикнула вона, і її голос відлунням рознісся по воді. — Рене! Рівене! — Але відповіді не було, тільки звук плескоту води і її важке дихання.
— Чорт
! — викрикнула вона і почала кружляти навколо себе.
Освітлюючи шлях очима, вона попливла до найближчого краю, пальцями торкаючись гладкого каменю. Підтягнувшись, Езміра вилізла з води, мокра і тремтяча. Вона напружила слух, намагаючись вловити будь-який звук інших.
Бульбашки в центрі підземного озера привернули її увагу, і вона згадала, чому впала. Губи скривилися, роздратування просочилося в кожну пори.
— Цей клятий принц, — просичала вона, знімаючи штани і довгий плащ, а потім знову пірнула у воду, використовуючи хвіст, щоб зануритися глибше і схопити потопаючого чоловіка.
Знову.
Езміра плавала по озеру, всі її чуття були насторожені. Фенікс був поруч — вона відчувала різкий пульс його серця, що тримав його на межі життя й смерті, тремтливий сигнал, що нісся крізь воду. Вона слідувала за ним, пірнаючи дедалі глибше.
Але тепер, коли вона рухалася крізь моторошну, незворушну воду, щось набагато більш зловісне заворушилося.
Попереду темна постать борсалась під поверхнею — постать, що боролася з чимось невидимим. Її гострий зір вловив Дрейвіна — його кінцівки смикались судомно, рот був відкритий у німому крику, потопленому водою.
Але не течія тягнула його вниз.
Бліді, викривлені руки хапали його за щиколотки, тягнучи глибше, до дна озера.
Грінділоу.
Мерзенні створіння роїлися довкола нього, мов примари в глибині — їхні темно-зелені, хворобливі тіла зливалися з водяною темрявою. Порожні очі блищали у тьмяному світлі, що йшло від Езміри, а гострі зуби блиснули, коли вони смикали його глибше, де мали поживитися його плоттю.
Езміра зашипіла, коли в ній спалахнула лють. Грінділоу — це злі істоти, які мешкають у найтемніших глибинах кожного моря і полюють на все, що можуть схопити своїми огидними руками. Вона попливла до них потужними помахами, її хвіст розрізав воду, скорочуючи відстань.
Це видовище було ніби з кошмару. Обличчя Дрейвіна спотворив жах — він боровся, але марно, бо його руки були зв’язані. Один з гринділоу вчепився йому в шию, впиваючись кістлявими пальцями в шкіру, а ще двоє обвили його ноги, тягнучи ще глибше.
Навіть під водою бойовий клич Езміри був пронизливим, коли вона кинулася на них. Вона схопила одну з істот за лускату шию і сильним рухом відірвала її від Дрейвіна. Істота верещала, з її рота виривалися бульбашки, вона билася в її руках, але Езміра стиснула її горло. За мить істота розчинилася, перетворившись на хмаринку тіньових бульбашок.