Привид під припливами

Глава 41

РОЗДІЛ 30

ЕЗМІРА

Черевики Езміри плескали в стоячій воді. Витираючи лоб, вона зупинилася, коли чоловіки, що супроводжували її, зазирнули їй через плече.

— Морська вода? — запитав Джак.

Езміра вдихнула повітря, і солоний запах обпік їй ніс.

— Мабуть, так.

— А наскільки тут глибоко? — озвався Дрейвін.

Вона повернулася до нього, піднявши брову.

— Я, по-твоєму, схожа на ту, хто, чорт забирай, знає відповідь? Я ще ніколи не заходила так далеко в печеру. — Її голос опустився до шепоту. — Йдемо далі.

Дрейвін пирхнув.

— Ну вибач, що не знав, що в твоєї магії є межі,

сирено

.

Езміра кинула на нього вбивчий погляд, а потім повернулася до Джака.

— Треба було взяти для нього клятий намордник.

— Езмі, — прошепотів Джак, ніби інші не могли його почути. — Якщо вода буде далі підніматися, ми далеко не пройдемо.

— Я знаю, — тихо відповіла вона. — Але ми мусимо йти, якнайдалі. Сайріс покладається на нас.

Чим глибше вони занурювалися, тим густішим ставало повітря. Піт стікав по їхніх обличчях.

— Чому б тобі не зняти плащ, Езмі? — запропонував Джак. — Занадто спекотно, і воно тільки обтяжує тебе.

Боже

, як же їй хотілося це зробити.

Вона злегка розширила очі й міцніше стиснула плащ.

— Я в порядку, — збрехала вона, відчуваючи, що може померти від теплового удару.

Джак зупинився, а за ним і решта. Він пильно дивився на неї.

— Щось не так? Відтоді як ми прибули, ти поводишся дивно.

— Все нормально, Джаку. Давай рухатися далі. — Вона нервово потягнула комір плаща, що прилип до шкіри.

Вода, що спершу сягала щиколоток, уже піднялася до гомілок, крижана, вона просочувалась у чоботи. Печера ожила дивними звуками: то десь камінь зривався зі стіни, то вода бурмотіла в прихованих тріщинах, а ще було тихе, майже непомітне гудіння, яке здавалося, вібрує крізь саму скелю.

Під ногами Езміри пролунав тихий гул, ніби печера дихала, пульсуючи якоюсь древньою енергією.

— Ви це чуєте? — тихо запитала вона, і у відповідь почула кілька тихих гучних звуків. Вона подивилася вниз на темну стежку перед ними. — Це йде звідти.

Езміра кинулася вперед, бризки розносились печерою, коли інші побігли за нею. Підлога печери продовжувала спадати вниз, і вода знову піднялася — холодна, кружляла навколо колін.

Екіпаж спіткнувся і зупинився, коли тунель вивів у величезну кімнату. Стеля тут піднімалася неймовірно високо, гублячись у темряві, а звук бурхливої води гуркотів навколо них. У протилежному кінці кімнати височіла масивна кам’яна арка, наполовину занурена в підземне озеро. Вода навколо неї коливалася дивними, неприродними візерунками, що навіть змусили Езміру насторожитися.

Цицьки Каліпсо

! Що це, в біса, таке?

Вона знала воду. Володіла нею — була з нею єдиним цілим. Але

такого

вона ще ніколи не бачила.

Езміра зробила крок уперед, затамувавши подих. Арка була вкрита тими самими древніми символами, і щось у тому, як вода мерехтіла під нею, змусило шкіру вібрувати. Здавалося, що це й не вода зовсім, а щось живе, щось, що чекало.

Вона не могла позбутися відчуття, що це чекало на

неї

. Від цієї думки знаки на її руках і хребті нагрілися.

Екіпаж занепокоєно пересувався за її спиною. Повітря тут було рідшим. Те, що спершу було вологим і теплим тунелем, тепер перетворилося на крижану залу, холод якої проникав у кістки.

— Ну, це моторошно, — нервово засміявся Рен.

— Ага, — прошепотіла Езміра, оглядаючи околиці, а волосся на її руках стало дибки.

Джак підійшов до неї, намагаючись віддихатися.

— Усе всередині мене волає, щоб ми поверталися. Щось не так з цим місцем, Езмі. Воно не здається мені правильним.

Але Езміра не відривала погляду від стародавньої арки, зморщивши ніс під нахмуреними бровами. Це було те, за чим вони прийшли — шлях до королівства під морем. Вона відчувала це всім своїм єством, ніби це кликало її в думках.

— Ми близько, — сказала вона, хоча відчувала, що вони стоять на краю чогось небезпечного, можливо, навіть смертельного.

Екіпаж обмінявся обережними поглядами, але мовчав. Вони довіряли їй — вона це знала, — але боялися печери. І вона не звинувачувала їх: щось у ній самій озивалося первісним страхом перед тією силою, що причаїлась тут, у глибині.

За її спиною застукали зуби, і вона побачила, що Рен і Рівен дмуть гаряче повітря на руки, щоб зігрітися від раптового зниження температури.

— Хочете знати, що зараз було б доречним? — пролунав голос Дрейвіна з самовдоволеним виглядом.

— Боги, допоможіть мені, якщо ти скажеш...

— Мій вогонь. Що ти зробиш, Езміро? Виріжеш мені язика? — Він підморгнув їй, а вона закліпала очима.

Ніхто ніколи не кидав їй виклик так, як він, і цей негідник з кожним разом ставав все сміливішим. Вона відчайдушно намагалася ігнорувати легке тепло, що накопичувалося між її стегнами від його раптової репліки.

Це

точно не було тим, до чого вона звикла.

Джак видихнув.

— Гарна спроба, Феніксе. Ти залишишся в кайданах.

— Навіть якщо це означає, що твій дорогоцінний капітан замерзне?

— Я буду в порядку, — відрізала вона, хоча її погляд знову повернувся до тремтячої команди, і її охопила тривога. — Ми вже так далеко зайшли. Ще трохи, і якщо ми натрапимо на щось занадто небезпечне або на глухий кут, повернемося.

Зібравшись із силами, Езміра рушила до арки. Вода плескала об її чоботи, коли вона занурювалася глибше; чоловіки йшли слідом. У кімнаті лунали звуки їхніх кроків, а дивний гул ставав дедалі гучнішим.

— Боже, я не можу дочекатися, коли ми повернемося на корабель, — сказав Рівен, цокаючи зубами.

— Ага, — підхопив Рен.

— Припиніть, — втрутився Джак. — Вона хоче продовжувати. Це заради Сайріса. Пам’ятайте про це.

Езміра дивилася на вирізьблене каміння і знаки. Це було красиво. Древньо. Подих перехоплювало. Це мало бути частиною загубленого королівства —

прихованого

, замкненого під землею, щоб ніхто вже ніколи не знайшов його.

Езміра розтулила губи, серце забилося, а в вухах загудів гул. Її тіло ніби контролювало щось інше, кінчики пальців боліли від бажання доторкнутися до арки, ніби вона кликала її додому.

Торкнися

, підказував голос у її голові, змушуючи її здригнутися.