Страница 77 из 199
— До чого ти ведеш? — перебив Джак.
— Це дивно. Ми всі розмовляємо мовою Раймеллу, але очевидно, що те створіння, яке вирізьбило ці символи, — ні. То скільки ж їм років насправді?
— Думаю, більше, ніж зможе вмістити твій крихкий смертний розум, — відповів Рівен, в його голосі пролунала нотка роздратування, якої зазвичай не було.
Езміра обернулася, щоб подивитися на суперечку. У бірюзовому світлі біле волосся Рівена та сірі очі світилися майже примарно, яскраво контрастуючи з насичено-горіховим відтінком його шкіри — але ельфова роздратованість була більш ніж очевидною, коли він свердлив поглядом їхнього бранця.
— Все гаразд, Ріве? — запитала Езміра.
— Схоже, смертний полонений забув, яке його місце серед нас, — відповів той, зробивши крок до Дрейвіна, але принц не відступив ні на крок. — Ти забув, на що здатні ельфи? На що здатний
кожен
з нас?
— Можливо, йому потрібно нагадати, — втрутився Рен.
Як тільки пролунали його слова, у невеликому приміщенні закрутився сильний вітер, а з усіх боків Дрейвіна огорнула туманна імла. Джак і Рен підняли руки — кожен викликав свою силу, сприйнявши дії Рівена як сигнал до дії.
Очі Дрейвіна спалахнули, а на лобі виступив піт.
— Ти відчуваєш, як лезо моєї магії шкребе по твоєму розуму? — глузував Рівен, витягнувши руку перед собою. — Якби не ці кляті кайдани, я був би там і змушував би тебе побачити свої страхи.
Езміра спостерігала з цікавістю. Вени на шиї Дрейвіна напружились, щелепа стискалась так сильно, що вона ледь не почула хрускіт його зубів крізь завивання штучно викликаного вітру.
Дрейвін роздув ніздрі і заплющив очі.
— Забирайся з моєї голови,
ельфе
! — заревів він.
— О, почекай, поки я зможу
по-справжньому
опинитися там, Феніксе, — пробурмотів Рівен, посміхаючись Езмірі, перш ніж опустити руку.
Тіло Дрейвіна знесилено обм'якло, коли Рівен відпустив його.
Печера затихла, коли магія припинилася, — члени екіпажу загрозливо дивилися на свого полоненого.
— Що ви взагалі думаєте про смертних? — гримнув Дрейвін. — Ви вважаєте нас нешкідливими тільки тому, що ми не володіємо магією? Можливо, те, чого нам бракує в силі, ми компенсуємо знаннями. Ми якось вижили досі.
— Я гадаю, ми вже довели, що ти небезпечний, принце, — відповіла Езміра, піднявши руку й вказавши кігтистим пальцем у його бік. Її зіниці розширилися, зір загострився.
— Ми зараз говоримо не про мене, — прогарчав він, кожне слово сочилося ненавистю.
— А ми взагалі не
з тобою
розмовляли, — сказала вона байдуже, викликавши тихий сміх екіпажу.
— Розмовляй, коли до тебе звертаються, Феніксе, — долинув голос Джака, що відлунював у печері.
На цю репліку ніхто не відповів, і Езміра ледь стримала посмішку, бо їй здалося, що в грудях Дрейвіна закипіло глибоке гарчання.