Страница 74 из 199
Погляд Джака майже пропалив дірку в боці Дрейвіна.
Дрейвін посміхнувся йому глузливо, стиснувши губи.
— Я тобі щось зробив?
Джак презирливо скривився.
— Радій, що мій капітан вважає, що твоє життя гарантує повернення Сайріса. Якби хтось інший напав на неї, його б відправили на дно. Якщо не вона, то хтось із нас.
Дрейвін знав, що не повинен вимовляти наступні слова, але йому було байдуже.
— Вона тобі капітан… чи коханка? — нахилив голову.
Не встигнувши й моргнути, він отримав кулаком в щоку, від чого його шия різко відхилилася назад. У роті запахло залізом, а з нижньої губи потекла кров.
Він уже збирався прийняти це за відповідь, але Джак знову заговорив.
— Схоже, те, що про тебе кажуть, правда.
— І що ж кажуть? — випалив Дрейвін, плюнувши кров’ю на чоботи Джака.
— Що у Фенікса ніколи не було друзів. Нікого, хто б піклувався про нього, захищав його. Хоча, навіщо вогневику такі речі, га?
Джак злорадно посміхнувся, діставши з чобота кинджал і перерізавши мотузки Дрейвіна.
— Я уявляю, як це, бути самотнім. І, чесно кажучи, мені байдуже. Я вже бачу це в твоїх очах,
Феніксе
. — Він з огидою виплюнув це прізвисько. — Ти бачиш її монстром. А я той, хто подбав, щоб вона не стала такою.
Друг
.
Він схопив Дрейвіна за руку, різко притяг до себе й прошепотів:
— Ще раз перейди їй дорогу, і мені байдуже, які будуть наслідки. Я сам переріжу тобі горло, навіть якщо це означатиме, що Сайріс згниє.
За мить його штовхнули в бік рятувальних човнів.
М'який скрип весел лунав по спокійній воді, змішуючись із віддаленими криками чайок, коли половина екіпажу веслувала шлюпку на берег.
Дрейвін дивився на Езміру, яка стояла на носі маленького човна. Її силует затуляв сліпуче сонце, а довгий плащ тріпотів на легкому вітрі, відкриваючи блиски зброї на її стегнах. Йому було незрозуміло, навіщо вона взагалі озброюється — адже вона й сама була зброєю.
Її темне волосся хвилями спадало на спину, але очі — холодні, хижі очі — були прикуті до острова.
Дрейвін сидів посередині шлюпки, зв'язаний і побитий. Горло пересохло, губи потріскали від солі й спраги, але розум палав люттю, полум’я всередині жадало вирватися назовні.
Нерівні обриси острова були непривітними, ніби на ньому ніколи не було життя. Але увагу його привертала не сама земля, а капітан. Відтоді як Джак жбурнув його в човен, вона не сказала й слова — і це мовчання лякало більше за будь-яку погрозу.
А тепер вона стояла спокійна й зосереджена, ніби шукала загублене королівство не через злість чи обов’язок перед королем, якого зневажала, а через страх за життя свого капітана.
Це також збивало його з пантелику. Пірати, як відомо, дотримуються кодексу «кожен сам за себе», коли йдеться про виживання. Однак ця команда вдерлася до замку Лефайріну, спланувала злитися з натовпом і викрала клятого принца, щоб повернути члена своєї команди. Капітан він чи ні, Дрейвін гадав, що всі були взаємозамінні — навіть капітан «Нічного Привида».
Можливо, Джак не брехав про свої почуття до Езміри, і те, що він відчував до неї, було лише платонічною любовʼю. Можливо, справжнім капітаном її серця був інший, і саме тому вона розглядала пропозицію його короля.
Весла продовжували занурюватися у воду, наближаючи їх до берега. Тихий, низький і владний голос Езміри прорізав тишу.
— Тримайтеся міцніше.
Веслярі зупинилися, піднявши весла. Шлюпка повільно зупинилася, м'яко гойдаючись на мілині. Езміра повернулася, і її погляд нарешті зупинився на Дрейвіні. У її очах було щось незрозуміле, холодний розрахунок, змішаний з чимось набагато темнішим — наче акула, що кружляє під поверхнею.
— Сподіваюся, ти не проти трохи намокнути, — сказала вона, перш ніж вистрибнути з човна. Плюскіт її чобіт відлунював над хвилями.
Двоє кремезних чоловіків підійшли до Дрейвіна і підвели його на ноги. Він підняв зв'язані руки, щоб відсунутися від них.
— Я сам, чорт забирай, — випалив він, вистрибнув із човна, рушивши слідом за Езмірою.
Дрейвін широко розплющив очі. Він ще ніколи не бачив нічого подібного. Острів був витесаний із каменю, з химерно загостреними виступами, ніби самі боги складали й ліпили його в одне ціле.
Він примружився, дивлячись на спину Езміри, а Джак та інші йшли за нею.
— Ми в правильному місці? Можливо, рівень моря змінився, і це лише позначка у воді, а не справжній острів.
Езміра зупинилася і неохоче обернулася до нього, на її обличчі з'явився гнівний вираз.
Він примружився від сонця, оглядаючи околиці.
— Жодного життя тут,
капітане
. — Він сподівався, що вона відчула його глузування. — Можливо, тобі варто придбати нормальний компас.
Куточки губ Езміри піднялися в ледь помітній, фальшивій посмішці.
— Ну, добре, що ми не шукаємо ознак життя. Правда ж, Дрейвіне Роу?
Він прикусив язика, дивлячись на неї, вловлюючи знайомий жар у щоках щоразу, коли її хрипкий голос вимовляв його повне ім’я.
— Як ти там кажеш? — Він підняв брову. — Ага?
Цього разу її губи трохи піднялися, ніби вона хотіла посміхнутися.
— Ага, — повторила вона, ледь нахиливши підборіддя. Вона відвернулася від нього і почала перелазити через гострі скелі та валуни, заглиблюючись углиб острова.
— Не відставай, Феніксе, — крикнув Джак через плече. — Буде шкода, якщо ти послизнешся і розіб’єш собі голову.
Вени на шиї Дрейвіна напружилися від цього глузування. Він спробував наздогнати їх, але зв’язані руки значно ускладнювали рух слизьким камінням. Він ніколи раніше не носив велсінітові кайданки так довго, і вони не тільки повністю позбавили його сил, але й, здавалося, зробили слабкішим.
Езміра підняла руку, і пірати замовкли, зупинившись і втупившись очима в величезну скелю попереду. Перед ними зяяв вхід до печери, наполовину прихований морськими водоростями і тінями скель. Це було непримітне місце, але в ньому було щось, чого Дрейвін не міг визначити, якась важкість у повітрі, від якої волосся на його руках ставало дибки.
— Ось воно, панове, — оголосила Езміра, повернувшись до них.
— Ти вже була тут раніше? — запитав Дрейвін. — Звідки ти так впевнена?
Джак стиснув губи.
— Ненавиджу, що погоджуюся з його питанням. Це справді те місце, куди ти плила того дня?
— Ага, — гордо відповіла вона, поклавши руки на стегна.
— Як давно ти була тут? — запитав Дрейвін.