Привид під припливами

Глава 39

РОЗДІЛ 28

ДРЕЙВІН

Крижаний шок вирвав Дрейвіна з туману несвідомості. Він різко розплющив очі і прокинувся, його груди здіймалися, коли крижана вода стікала по обличчю і волоссю, просочуючи одяг. У грудях виникло стискання, коли він намагався вдихнути повітря, але мотузки, що міцно прив'язували його до щогли, робили це майже неможливим.

— Проклятий, Айра

! — заволав він, намагаючись перевести подих.

Його затуманений зір поступово прояснився, відкриваючи перед ним пошарпану оніксову палубу «Нічного Привида». Він повільно підняв голову і побачив, що небо над ним було похмурим, сірим, як і вода внизу — обидва виглядали неспокійними і непривітними.

Звуки злісних смішків привернули його увагу, і він помітив екіпаж — всі вони посміхалися.

— Прокидайся, Дрейвіне Роу! — Її голос прорізав головний біль, що пульсував під очима, і спогади про все, що сталося, повернулися до нього.

Перед очима промайнули яскраво-блакитні очі, гострі як бритва плавники і отруйні кігті, що впивалися в його тіло. А потім він не пам'ятав нічого, крім темряви.

Дрейвін кліпав, виганяючи сіль із очей, які пекли, м’язи його боліли, борючись із путами. Його погляд вп’явся в ті самі очі, що тепер переслідували його в думках, але тепер вони виглядали нормально — навіть по-людськи.

Та роздивившись Езміру —

справді роздивившись її

— він зрозумів: нічого людського в ній немає.

Вона була змією, що ховалася в траві, чекаючи, щоб вдарити.

— Принц виглядає замерзлим, — зауважив Джак. — Шкода, що ми не маємо для нього теплого вогнища.

— Ще більший сором, що він не може сам його розпалити, — промурмотіла Езміра, і сміх прокотився екіпажем, а їхні очі засяяли від задоволення.

Дрейвін з огидою скривив губи, поглянувши на свої зв'язані руки, які все ще були затиснуті в кайданах з велсініту.

Він зціпив щелепу, намагаючись вирівняти подих, розум гарячково шукав бодай якийсь шанс на втечу, але мотузки тримали міцно. Її усмішка розцвіла, щойно він підвів до неї погляд.

— Ти граєш брудно, — пробурмотів він низьким і жорстоким голосом.

Езміра швидко підморгнула йому.

— Чим брудніше, тим краще. Так веселіше. — Дрейвін здивовано кліпнув очима, але вона зробила крок до нього, наблизивши губи ледь не до його щоки. — Я така рада, що ти прокинувся. Нас чекає довга подорож, і, на жаль для нас, ти підеш з нами.

— І що це за подорож? — різко запитав він.

— Подорож, про яку ти не маєш права знати, — гримнув Джак з-за її спини. — Тим паче після того, як ти напав на неї, щойно отримав свободу.

Езміра посміхнулася, не відриваючи погляду від Дрейвіна, і, обернувшись через плече, сказала:

— Та годі, Джаку. Фенікс лише показав своє справжнє обличчя. А коли хтось показує тобі, хто він насправді... — Вона скривила губи і нахилила голову набік. Зіниці її очей звузилися до тонких щілинок, від чого серце Дрейвіна забилося в грудях. — Вір їм.

Ніздрі Дрейвіна розширились, та він не знайшов, що сказати.

Езміра піднялася навшпиньки і ніжно обійняла Дрейвіна за плече. Він стримав тремтіння, яке охопило його тіло від її дотику.

— А ти краще повір

мені

, — продовжила вона. — Наступного разу я дозволю своїй отруті спожити тебе зсередини.

Вона відступила від нього і стала поруч зі своїм першим помічником.

— Я була права тієї ночі, коли ми зустрілися, Дрейвіне Роу. Ти набагато жорстокіший, ніж здаєшся. Зрештою, я проявила до тебе доброту, коли ніхто інший цього не зробив, — вона повторила слова, які він сказав їй тієї ночі, коли затонув його корабель, змусивши його стиснути щелепи. — Але ти сприйняв це за слабкість. Це твоє єдине попередження — у мені немає

нічого

слабкого.

Хто була ця жінка? Езміра була істотою з міфів — морською сиреною. То як і

чому

вона жила життям пірата?

Вона кидала йому виклик, і він ненавидів те, що це його неймовірно зацікавило.

— Вибач, Езмі, — сказав він, ледь посміхаючись.

—

Капітане

! — одночасно вигукнули Езміра і Джак.

Він примружив очі, дивлячись на Джака. Було зрозуміло, що його зв’язок з капітанкою — щось значно більше, ніж проста відданість. Дрейвін прочистив горло:

— Вибач, капітане, — виправився він. — То я маю право дізнатися, що ти для мене запланувала? Чи ми просто плаваємо морем, сподіваючись, що мій батько прийде мене врятувати? Якщо це друге, то давай я заощаджу твій час. Йому буде байдуже.

— Схоже на те, — буркнула Езміра, поклавши руки на стегна. — Бачиш острів за мною?

Дрейвін поглянув їй через плече.

— Так, — сказав він, стиснувши зуби, не маючи уявлення, де вони знаходяться.

— Це справа твого батька. Ми шукаємо загублене королівство Мейрініс або те, що від нього залишилося.

Дрейвін роззявив рота і не зміг стримати сміху, що вирвався з його грудей.

— Послухай, люба. — Вона підняла брову, почувши прізвисько, яким він називав майже всіх жінок. — Я впевнений, він обіцяв тобі частину золота, яке ти маєш для нього знайти, але⁠...

— Мені вже не цікаво, що ми там знайдемо, — перервала вона його. — Мене цікавить лише врятувати свого капітана від таких, як твій батько. Ти просто випадкова жертва, якщо він порушить своє слово.

Дрейвін випустив з носа ненависний сміх.

— Тоді, схоже, я тут просто для прикриття.

Езміра скептично оглянула його з голови до ніг, мабуть, через те, що він раптом став таким поступливим. Схоже, куди б він не потрапив, йому судилося бути чиїмось полоненим. Чи то в задушливій пастці під владою свого батька, чи то тепер справжнім полоненим одного з найстрашніших створінь легенд Раймеллу.

— Гаразд, — гримнула вона. — Слухайте всі!

Екіпаж миттєво напрягся, усмішки й глузування згасли — всі слухали кожне її слово.

— Ми розділимося на дві групи. Перша — охороняє вхід та наш шлях назад до острова разом із «Нічним Привидом». Друга — зі мною, — її погляд зустрівся з Джаковим, і він коротко кивнув. — Ми заходимо, шукаємо хоч щось, що можна обміняти на Сайріса, і забираємось геть. Зрозуміло?

— Так, капітане! — гучно вигукнули вони, розходячись і обговорюючи між собою, хто де буде.

Вона повернулася до Дрейвіна, який дивився на неї з-під примружених очей. Безумовно, він залишиться на кораблі, прив'язаний до щогли, як і зараз.

— Відв'яжи його, Джаку. Я хочу, щоб рятувальні човни вирушили до острова за десять хвилин, — просичала вона, прямуючи до свого кабінету.