Привид під припливами

— Ти правий. Тебе обрали ще задовго до нашої зустрічі, Феніксе. «Нічний Привид» стежив за тобою до Якірної Пристані, дізнавшись, що ти прямуєш туди в пошуках інформації про Мейрініс. — Вона цмокнула. — Ризикуючи гнівом богів. Скажи мені, що рухає тобою: хоробрість чи дурість?

Очі Дрейвіна спалахнули, полум’я ожило в ньому, але так і не прорвалося до долонь. Він оскалив зуби.

— Я знав, що з тобою щось не так. Треба було послухати Сема.

— Ага, звичайно. Семвелл підозрював мене з першої миті, як я ступила на причал. Але ти, здається, не зміг встояти перед дівчиною в біді. — Вона пихнула, зробивши ще крок назустріч, і вітер розвіяв її волосся навколо обличчя. — Ти справжній

герой

.

Езміра оцінювала його поглядом, як противника в дуелі — перевіряючи, наскільки далеко можна зайти, перш ніж він зірветься. Вона випромінювала силу, мов хвилі — ніби була єдиним цілим із самим морем.

Дрейвін ніколи не відступав перед ворогом, ніколи не здавався. Однак Езміра була єдиною істотою, із тих що він коли-небудь зустрічав, яка змушувала його тіло прагнути впасти на коліна.

Він підняв підборіддя.

— Мене ніколи не вважали героєм. І я не зовсім впевнений, хто

ти

така, але знай, що я стикався з гіршим, ніж те, що ховається під твоєю гарною шкірою. Щоб налякати мене, потрібно дещо більше, ніж сяючі очі та кігті.

Езміра цокнула язиком.

— Ти ще й брехун, Дрейвіне Роу. Твій страх, хоч і малий, але очевидний — його запах пече мені ніздрі, поки ми стоїмо один навпроти одного. І ти маєш рацію, що остерігаєшся мене.

Вона відвернулася від нього, її волосся розвівалося на вітрі, коли вона підійшла до носа корабля, обережно поклала руки на поручні і задивилася на хвилі.

— Я добре знаю, що ти не маєш уявлення про те, хто я така. — Вона замовкла, підняла плечі і глибоко вдихнула. — Але ти дізнаєшся.

Дрейвін дивився на неї, на те, як недбало вона повернулася до нього спиною — ніби він не становив для неї загрози, незважаючи на зв'язані зап'ястя. Його розлютило те, що вона не давала відповідей, обходила стороною все, що він хотів знати. Він був капітаном і принцом, хоча другий титул ненавидів майже так само, як прізвисько «Фенікс».

Езміра була піраткою. Її капітана утримували в полоні корона. А тепер вона тримала його життя в своїх руках, ймовірно, щоб помститися його батькові за те, що він зробив із Сайрісом Блеквудом. З якоїсь причини їй був потрібен він живим. Йому більше було байдуже чому. І він не знаходив причин просто стояти й чекати.

— Ми обоє прагнемо одного й того самого, — сказала вона.

Сумнівно.

Дрейвін тихо підійшов до неї ззаду, поки вона продовжувала дивитися на море, його черевики не видавали жодного звуку на підлозі. Усі розсудливі думки покинули його розум, коли він побачив єдиний шанс втекти. Погляд на її потилицю, потім на рятувальні човни — і рішення було прийнято.

Ще мить тому його руки висіли спереду, закуті, а вже наступної — були підняті над головою й рвучко опущені вниз, на її шию. Ланцюги велсінітових кайданів обвились навколо шиї Езміри, коли він потягнув її тіло назад, до себе.

Він чекав, що вона задихатиметься — буде дряпати, кусати, але вона мовчала, навіть коли ланцюги майже перетиснули їй трахею. Її руки безсило звисали вздовж тіла, зовсім не пручаючись, коли він намагався задушити її.

Але тоді Езміра

засміялася

.

По його хребту пройшов пронизливий холод.

Це був зловісний сміх, що пробирав його до кісток і застрягав глибоко в кістках. Холодний, різкий, мов лезо. Він обвив його розум, мов гадюка, піднімаючи із глибин первісний страх, а його вогняна кров почала холонути.

— Що, в ім'я всіх богів? — прошепотів він, посилюючи хватку, але вона навіть не здригнулася, коли він відчув, як крихітні кісточки в її горлі тріскають під його тиском.

— Ти про це пошкодуєш, Дрейвіне Роу, — видихнула вона, її голос був сповнений люті, мов кігті, що шкребуть свідомість.

Яскраве, бірюзове сяйво випромінювалося з її очей, освітлюючи море перед ними. Її колись гладенькі ноги злилися і з'єдналися під подолом спідниці.

Це що, чорт забирай, хвіст?!

І раптом гострий біль пронизав його руку, коли її кігті впилися в його тіло, проливаючи кров.

Потім настала нестерпна агонія.

Дрейвін видав несподіваний, жахливий крик болю, вигнувши спину. Він ніколи не відчував такого болю, такої

агонії

. Кожен м'яз його тіла напружився, а його охопило сильне запаморочення. Він ніколи не відчував вогню, але уявив, що розірвана рана на руці схожа на те, що відчували його жертви, коли він спалював їх живцем.

Езміра вислизнула з його хватки й упала перед ним, а її хвіст хльоснув по ногах, збивши його з рівноваги, і він гепнувся поряд із нею.

— Проклятий Айро! — заревів він, піднімаючи руку до обличчя. Його охопив жах, коли він побачив, як шкіра шипить,

плавиться

. — Езміро! Що це таке?!

Вона оглянула загострені нігті, якими щойно поранила його, поки він корчився від болю.

— Це було дуже грубо, Дрейвіне Роу.

— Ти знущаєшся… — видихав він, дихаючи уривчасто, його зір темнів, ніби свідомість от-от покине тіло.

Езміра нахилила голову набік.

— Вибачся.

— Боги. — Його груди здіймалися, не в змозі вдихнути повітря достатньо швидко, боячись, що один із цих подихів може стати останнім. — Я думав, ти хочеш,

щоб я залишився

живим, — процідив він крізь зуби.

Вона знизала плечем.

— Нещасні випадки трапляються. Можливо, доведеться розробляти нові плани.

Він не міг у це повірити і не хотів перевіряти, чи вона блефує. Що, в ім'я всіх богів, було в її нігтях, що його рука так боліла? Він відчував, ніби вона порізала його лезом, змоченим отрутою.

— Пробач, — пробурмотів він крізь стиснуті зуби.

Езміра підповзла до нього, її оголені груди, вкриті лускою виринали з-під блузки, поки вона зависала над ним. Його очі розширились: бірюзова луска вкривала її тіло. Шок скував його.

Її хвіст глумливо хитався за її спиною, а обличчя нависало над його.

— Що ти сказав? — прошепотіла вона, підставивши вухо до його губ.

Ці слова вирвали Дрейвіна з трансу.

— Пробач! Боги, хіба я винен? Я побачив можливість і

скористався

нею, — виплюнув він.