Привид під припливами

Глава 37

РОЗДІЛ 26

ДРЕЙВІН

Дрейвін дивився крізь відчинені двері своєї камери, спостерігаючи, як Езміра легкою ходою піднімалася сходами, залишаючи його самого.

Вона випробовувала його.

Він зітхнув і пішов за нею сходами, через камбуз і ліжка сплячої команди. Смердючий запах немитих тіл, солоного розчину і рому вразив його нюх, змусивши затримати подих. Схоже, вся її команда спала, а вона залишила його вільним, без охорони і захисту.

Це було сміливо. Або ж, швидше, нерозважливо. Навіть обмежений впливом велсініту, його сила явно переважала її.

Її волосся кольору нічного неба майоріло позаду, поки вона здіймалася останніми сходами до палуби, яка виявилася майже такою ж темною, як і нижчі рівні. Єдиним джерелом світла був місяць, що йшов на спад і ховався за моторошними хмарами, кидаючи сріблясте сяйво на темні води.

— У мене немає цілої ночі, Феніксе, — крикнула вона, не обертаючись до нього.

Він примружив очі, дивлячись їй у спину. Що вона намагалася зробити? Викинути його за борт? Коли він наздогнав її, то побачив, що вона сидить на поручні носа корабля.

Езміра була звернена до нього, одна нога перекинута через іншу, руки трималися за перила біля стегон для рівноваги. Його погляд мимоволі звернувся до правого борту, де були прив’язані рятувальні човни. Можливо, йому вдасться скинути її за борт, якщо вирахує момент і втече. Його єдина перешкода — як звільнитися від кайданів.

Її очі блищали в місячному світлі з хижою інтенсивністю.

— Ну, Езмі⁠...

— Тобі вже казали: звертайся до мене «капітане» або «Езміро», — перебила вона.

Дрейвін прочистив горло.

— Вибач,

Езміро

. Старі звички.

Вона нахилила голову, вивчаючи його. Куточки її губ вигнулися в невеликій, нерозбірливій посмішці, але вона не промовила ні слова. Його серце забилося швидше, коли вони дивилися одне на одного. Кожен нерв і кожна клітинка його тіла кричали, що вона небезпечна, але він не міг зрозуміти, чому — і не міг відвести погляд.

Вона безсумнівно була якоюсь формою перевертня — з її висувними кігтями й час від часу сяйливими очима. Але якою саме? Він згадав, як прокинувся після аварії корабля — як міг би присягнутися, що голос співав і повертав його до життя.

Сирени вимерли сотні років тому, і він ненавидів свою необізнаність про них. Було б нелогічно, якби вона була сиреною, коли керувала судном, повним істот, якими ті харчувалися.

— Ну, ти привела мене на палубу з якоюсь метою, сказавши, що даси відповіді на мої запитання. Це була правда чи чергова брехня? Схоже, ти волієш, щоб твої в’язні залишалися в невіданні.

— Обережно, Дрейвіне Роу, — почала вона. — Ти, здається, вважаєш, що заслуговуєш на відповіді, яких шукаєш, але я можу змінити свою думку в будь-який момент.

Її голос був м'яким, як затишшя перед бурею.

Він зціпив зуби. Дрейвін ненавидів, коли з ним гралися, і розумів, що саме це вона і робила — гралася з його розумом. Можливо, моряки не хотіли бачити жінок на борту своїх кораблів не тому, що це приносило нещастя, а тому, що вони були надто хитрими.

— Але скажи мені... чому я повинна потурати тобі? — запитала вона.

Дрейвін намагався розслабити щелепу, пам'ятаючи, що єдиний спосіб виграти її маленьку гру — грати за її правилами.

— Тому що ти взяла мене живим. Якби ти хотіла помститися за смерть свого капітана, ти б убила мене ще в Лефайріні. Але ти цього не зробила. Це означає, що тобі щось від мене потрібно. Моє питання — що саме?

Посмішка Езміри розширилася, хоча не дійшла до очей.

— Єдине, що мені від тебе потрібно, — це щоб ти залишився живим. І не заважав мені. — Вона вказала підборіддям на його зв'язані зап'ястя. — Тому й кайдани. — У її голосі відчувалася легка іронія, ніби ця думка її розвеселила.

Дрейвін переступив з ноги на ногу, не відриваючи погляду від неї.

— Те, про що ти говориш, не має сенсу. Тобі потрібно, щоб я залишився живим? У що ти граєш?

— Граю? Я не граю в ігри. — Езміра посміхнулася, але в її голосі не було тепла, і вона зістрибнула з перил і стала перед ним, не боячись його високого зросту. Вона нахилилася, її обличчя було тепер за кілька сантиметрів від його підборіддя, і прошепотіла: — Але твій батько... він, безперечно, добре роздає карти.

Дрейвін стримав бажання відсахнутися.

— То це все справа короля? Мене обміняли на Атласа?

Навіть якщо так, він би не мав нічого проти. Він би цього очікував. Атлас був спадкоємцем корони, а він був лише вогнедишним монстром, якого його батько випускав на волю лише тоді, коли це було вигідно.

— Ні, — відповіла вона. — Я шукала саме тебе. Щоб обміняти на свого капітана — який, до речі, живий. І гниє в темницях твого батька. — Останні слова вона промовила з риком.

Дрейвін роззявив рота.

— Живий, кажеш?

Він не був упевнений, що саме сталося, коли він втратив свідомість у замку, але, очевидно, сталося щось важливе.

Тоді він згадав. Він бачив золотий погляд Джака раніше — в Якірній Пристані. Це були очі п'яного чоловіка, який натрапив на них. Він штовхнув Езміру в обійми Дрейвіна, підказуючи йому відвести її в затишний куток для безпеки. У грудях закипіла гаряча хвиля, і гнів запалав, коли він почав складати все до купи.

— Ти вибираєш, що розповісти, а що приховати, — продовжив він. — Ми зустрілися до того, як я захопив твого капітана. Ти мала на мене інший намір. Твоя

команда

націлилася на мене в тій таверні, і наші шляхи знову перетнулися.

Напруга між ними зростала, нічне повітря холоднішало, поки вони дивилися один на одного. Езміра вдивлялася в очі Дрейвіна, шукаючи щось — можливо, страх. Але він нічого їй не дав.

— Чому ти впустив мене на борт свого корабля того дня в Якірній Пристані? — запитала вона, і це питання застало його зненацька.

— Ти потребувала допомоги.

— Ага, — кивнула вона, поклавши руки за спину і зробивши ненавмисний крок до нього. — Або я легко змусила тебе в це повірити. А як же твій народ? Як же смертні Лефайріну, що гниють на вулицях від голоду і хвороб, а їхня королівська родина стоїть осторонь і не робить нічого, щоб їм допомогти?

Він нахмурився і злегка відхилив голову.

— Не знаю, що ти

думаєш

, що знаєш про мене, Езміра, але запевняю тебе, я рідко буваю в Лефайріні.

— Я це зрозуміла. Але ти все одно винен.

Вона обійшла його навколо, наче хижачка, що переслідує здобич, і він кожним волокном свого тіла відчував, що вона саме така.

— Я не розумію, — почав він тихо, стоячи нерухомо.