Привид під припливами

— Хто ти така? — гримнув він. — Якщо ти прийшла сюди, щоб відсмоктати, то тобі краще піти. Сьогодні вночі замок атакували, і я не маю бажання розважатися в ліжку зі звичайною повією.

Езміра з огидою цмокнула, встаючи.

— Не треба таких брудних слів, королю, — сказала вона лагідним, але твердим тоном, дивлячись, як його погляд ковзнув до дверей, мабуть, готовий покликати своїх людей. — Я тут не заради вашого члена... хоча, якщо ви будете так продовжувати, я можу просто пришпилити його до стіни.

Він стиснув щелепи, коли вона впевнено зробила крок до нього.

— Втім, я сюди прийшла не для розваг, — продовжила вона. — І ви не будете кликати своїх вартових, які стоять за дверима.

Гострий погляд короля звузився, підозра відбилася на кожній рисі його обличчя.

— Хто ти? І як тут опинилась?

Вона підійшла ближче, і вогонь від каміна відбився на пасмах її темного волосся, а губи вигнулися в усмішці.

— Мене звати Езміра, — просто відповіла вона. — І я тут тому, що кожен із нас має те, чого прагне інший.

Він видав різкий сміх.

— І що саме, на твою думку, я хочу,

Езміра

? — виплюнув він її ім'я, ніби воно залишило гіркий присмак у роті.

Езміра нахилила голову, її очі блищали у вогні, коли вона зробила ще крок уперед.

— Владу над королівствами. Багатство, що перевершить будь-яке. А ще… повернення вашого

сина

?

У погляді короля спалахнув рідкий вогонь, і на мить вона замислилася, хто ж насправді є феніксом у королівській родині.

— Мого сина? — прорикнув він.

Він обернувся до дверей, але вона миттю опинилася перед ним. Її голос знизився до спокусливого шепоту, просякнутого магією, коли вона дивилася в його розпачливі очі.

— Мабуть, я повинна була представитися як слід. Мене звати Езміра

Блеквуд

, і я прийшла забрати свого батька. Ви не покличете вартових. Ви залишитеся тут.

Король зробив нерішучий крок назад, дивлячись в її мінливі очі, що відбивалися на його міцному обличчі.

— У Блеквуда є дочка?

Він з допитливістю оглянув її з голови до ніг, а потім зробив крок

до

неї, заставши її зненацька.

— І, судячи з твоїх очей, то ще й дочка з силою.

Незвичайною силою

, — такою, яка, як вважалося, була втрачена для нашого світу. Скажи мені, я знайшов істинного звіра з глибини, що слухається поклику Блеквуда?

Серце Езміри билося об ребра, кожен удар відлунював у вухах, вона відчайдушно намагалася застосувати свою силу на короля. Її магія знову простягнулася, намагаючись схопити його розум, але це було як вода, що вислизає з пальців, або як спроба вхопити повітря. Як би агресивно її сила не нападала на нього, це не працювало. Чоловік залишався абсолютно нормальним — пильним і обізнаним, відмовляючись піддатися її чарам.

Такого ще ніколи не траплялося, і вона точно не була до цього готова.

Король підняв руку прямо перед її обличчям. На середньому пальці красувався перстень, вирізаний з каменю. Серце їй стиснулося від жаху, коли вона зрозуміла, що це таке.

Перстень з велсініту.

— Як... — заїкнулася вона, але він перервав її.

— Я почув, як з темниць пролунали постріли, ще до того, як твого батька привели до мене. Що сталося, Езміро? Татка не вдалося звільнити так легко, як гадала?

Його посмішка стала жорстокою, і він повернувся до столу, щоб налити собі ще вина, ніби повернутися до неї спиною не було фатальною помилкою.

— Знаєш, ми знали, що Блеквуд не володіє магією, але чули легенди про його можливу безсмертність, тому для безпеки ув’язнили його за велсінітом, — продовжив він. — Не можна бути занадто обережним, коли ти єдине королівство звичайних людей.

Паніка майже задушувала її — вона не мала уявлення, як її подолати. Вона намагалася заспокоїти серце, що калатало в грудях, але марно.

Чи зможе вона наблизитися до нього настільки, щоб якось зняти перстень з його пальця? Якщо доведеться — вона не погидує й відгризти палець.

— Ти права, я не буду кликати вартових. Перед мною немає справжньої загрози. Хоча ти не така вже й погана на вигляд. Можливо, я передумаю щодо запрошення до свого ліжка.

Гіркота підступила до горла.

— Відпустіть мого батька, — вимагала вона, голос її був гладеньким, як шовк, незважаючи на напругу, що стискала груди. — І я поверну вашого сина до Лефайріну.

— Питання в тому, чи повернеться він цілим і неушкодженим.

— А це повністю залежить від вас і від того, як довго ви будете випробовувати моє терпіння. Яке, якщо ви хочете чесності, вже на межі.

Губи короля вигнулися в тонкій, жорстокій посмішці.

— Якщо врахувати, що єдиний син, вартий спасіння, був поруч зі мною ще до того, як я зайшов до покоїв і побачив тебе… Виходить, саме через тебе Дрейвіна ніхто не може знайти?

Невже йому байдуже на другого спадкоємця? Погляд Езміри метнувся вбік, думки шалено крутилися. Він спостерігав за нею, неквапом сьорбаючи вино.

— Ти вважаєш мене дурнем, сирено? — голос короля Роу був різким, а в його тоні відчувалася нотка розваги. — Ти думаєш, що можеш торгуватися зі мною, коли я тримаю життя твого батька в своїх руках?

— Так само, як я тримаю

життя

вашого

сина

в своїх руках, — просичала вона, викрививши губи. Езміра зробила перший крок, щоб обійти його, а коли він зробив крок у відповідь, вони почали танець. — Мій батько безсмертний. Століття тому на нього було накладено прокляття: він відчуває задуху, коли ступає на землю. Тримати його тут лише продовжує його муки. — Вона зупинилася. — І моє роздратування.

— Ага, то легенди правдиві. Тоді, схоже, він залишиться мученим в’язнем. — Він знизав плечима.

— Ви не маєте жодного бажання побачити свого сина? Вашу найпотужнішу зброю?

Як тільки Езміра вимовила ці слова, щось у ній пом’якшало. Вона усвідомила, що вона і Дрейвін мають щось спільне. Вони були лише зброєю для своїх батьків.

— Можливо, він просто чекає на слушний момент, щоб спалити вас усіх живцем, перш ніж повернутися сюди з підібганим хвостом.

У кімнаті пролунало клацання язика.

— Ага, тож король Лефайріну вважає, що тільки він один володіє велсінітом.

З його обличчя зникла посмішка.

— У тебе немає такої зброї, — виплюнув він. — Це неможливо.

Жорстока посмішка, яка ще мить тому прикрашала його обличчя, тепер з'явилася на губах Езміри.