Страница 47 из 199
Глава 28
РОЗДІЛ 17
ЕЗМІРА
Езміра виповзла на скелясту поверхню маленького гірського острова посеред моря. Її босих ніг не торкався пісок, лише холодний слизький камінь.
Недалеко від місця, де вона видерлась на берег, на вершині невисокого пагорба здіймалася скупчена гряда гострих скель — і їй вистачило кількох миттєвостей, аби зрозуміти: більше на цьому острові нічого не було. Вона була вдячна, що тут, схоже, ніхто не мешкав, зважаючи на те, що стояла абсолютно оголеною.
Щось привернуло її увагу, і вона поглянула на свої руки — позначки на шкірі
все ще
світилися, випромінюючи яскраве бірюзове сяйво, поки морська вода скочувалася краплями вниз.
Вони ніколи не світилися над поверхнею, тільки в морі.
Вона піднесла руку до обличчя, повільно обертаючи її перед очима з піднятою бровою.
Цікаво…
Коли вона знову зосередилася на острові, то помітила темний вузький вхід у скельних утвореннях. Він здавався замальованим тінями і порослим водоростями, ніби манив її. Хвилі, що плескалися об скелі, тихо відлунювали, коли вона пройшла крізь прохід і увійшла в простору печеру. Вхід освітлювали промені сонця, що пробивалися крізь щілини в скелях над головою.
Езміра шукала саме це — вона була в цьому певна.
Просуваючись далі вглиб, вона відчула, як по спині пробіг холод, коли довелося перелазити слизькі камені. Повітря в печері було вогким і крижаним, з важким металевим запахом, що залишав присмак крові на язиці.
Сталактити звисали зі стелі, наче загрозливі зуби, коли вона заглиблювалася далі. Темрява печери здавалася поглинаючою, і вона змусила себе перевести погляд. Вона не могла пояснити це, навіть якби хотіла, просто
знала
, що знаходиться саме там, де потрібно — наче її душа наспівувала у відповідь на те місце, де вона зараз стояла.
Її думки були заплутаним клубочком того, що все це могло означати.
Що, в ім'я всіх богів, могло бути тут?
З кожним кроком її пульс прискорювався.
Вона примружила очі, наближаючись до однієї з дальніх стін, і помітила дивні, вивітрені символи, викарбувані в камені.
Тунель починав звужуватися, і саме коли вона подумала повернути назад, її погляд впав на прохід, частково закритий мохом, що вкривав стіни печери. Тунель, здавалося, вів ще глибше в серце печери. Вона протиснулася у вузький простір, гострі краї стіни печери дряпали її голу шкіру.
Стеля опустилася так низько, що довелося зігнутися, аби не вдаритися головою. Минула ціла вічність — і нарешті хід розширився, виводячи її до схованої зали.
— Це воно. Це, мабуть, таємний вхід до Мейрінісу, — прошепотіла вона собі.
Усміхнувшись, вона обернулася й довгими кроками подалася назад: крізь тунелі, знову через печеру — і до моря.
Вона
знайшла
те, що шукали люди — те, що було заборонено самими богами.
Королівство, що потонуло, можна було досягти — і вона мала привести туди свою команду перш, ніж люди короля Роу дізнаються про це. Усе там належатиме їм. Вона навіть сподівалася знайти відповіді — про те, хто вона і що вона таке.
Морський вітер розвівав її чорне волосся, а вона насолоджувалася теплом сонця на шкірі. Кинувши обережний погляд у бік глибокої западини, де чекало чудовисько, вона пірнула назад у море, перетворюючись у повітрі — і знову рвонула на північ, просто під поверхнею.
Назад до «Нічного Привида».
Назад до свого батька.
І, можливо, до відповідей, яких так прагнула.
Їй знадобилися кілька днів, щоб знайти приховану печеру в морі, і майже стільки ж, щоб повернутися назад. Спочатку вона попливла до Якірної Пристані, де часто зупинявся екіпаж, але, не побачивши «Нічного Привида» в гавані, продовжила шлях на північ, ближче до Лефайріну.
З кожною годиною, що минала, її розчарування зростало, бо вона плавала під хвилями і все не могла знайти свій корабель. Вона почала гадати, чи не вирішив батько покарати її, знаючи, наскільки лютим він буде через її повернення. Особливо після того, як вона не послухалась його наказів.
Знову.
Езміра випустила імпульс енергії, і вода навколо неї завихрилася від його сили. Відлуння віддалених об’єктів та істот прийшло з усіх боків, але одне — потужне, глухе, наче удар — відгукнулося сильніше за всі інші. Вона відразу зрозуміла: це мав бути корабель.
Пропливши кілька миль, Езміра раптово зупинилася, коли побачила нижню частину «Нічного Привида». Вона здивовано підняла брови, помітивши, що корабель стояв на якорі посеред моря — що екіпаж робив вкрай рідко, якщо взагалі робив.
Коли вона наблизилася до свого корабля, її охопило відчуття неспокою. Судно було моторошно тихим, навіть з того місця, де вона плавала у воді, і на його палубі не мерехтіло жодного ліхтаря. Її горло стиснуло, а по жилах пробіг холодний дрож.
Голова Езміри виринула з води, її погляд зафіксувався на чорному кораблі, а місяць низько висів у небі, осяваючи спокійне темне море.
— Прокляті боги, — пробурмотіла вона, і з потужним поштовхом хвоста дісталась до борту, змінивши форму на людську просто в польоті.
Вхопившись за мотузяну драбину, вона піднялася і перекинула ноги через поручні. Як тільки її ноги торкнулися палуби, морська вода скотилася з її шкіри і зібралася калюжами на дереві.
Де всі?
Обережно пересуваючись по палубі, вона намагалася прикрити оголене тіло руками, а її чуття були насторожені.
Запах заліза наповнював повітря, змішуючись із солоним запахом моря. Біля грот-щогли її тіло завмерло — перед нею розкинувся жахливий краєвид: тіла розкидані по палубі, понівечені ранами, обгорілі, мертві. Плями крові стікали між дошками, збираючись навколо загиблих.
Езміра затамувала подих, а потім кинулася бігти і впала на коліна біля купи тіл членів екіпажу.
— Ні. Ні. Ні. Ні! — кричала вона знову і знову, відмовляючись вірити своїм очам.
Кров прилила до вух, зір затуманився, і вона не знала, що робити.
Вона схилялася над кожним тілом, перевертала кожного з чоловіків — і кожне обгоріле обличчя було менш упізнаване, ніж попереднє. Це була лише частина екіпажу, решта зникли. Шукаючи цілі обличчя, вона полегшено зітхнула: її батька серед них не було. І Джака теж.
Вона стиснула кулаки, гнів та горе наповнили її, коли вона підвелася на ноги. Той, хто це зробив, заплатить. Вони заплатять за це своїм життям. Життям своїх коханих і всіх, хто був їм дорогий.