Привид під припливами

Глава 27

РОЗДІЛ 16

ЕЗМІРА

Хвіст Езміри розрізав воду сильними, впевненими помахами, а бірюзові лусочки мерехтіли в тьмяному світлі, що проникало крізь поверхню океану.

Вона міцно стискала у руці змоклу, пошарпану мапу — її краї були розмоклі й розсипалися від солоної води. Очі дівчини металися між пергаментом і підводним ландшафтом, але від того було мало користі — під водою вона майже нічого не могла зчитати.

Її розум був у вирі розпачу. Вона мала довіритися інстинктам раніше, вирушити самотужки — ще до того, як розповіла про все батькові. Вона ж знала, як він остерігався південних морів.

Його схвалення тільки загальмувало її пошуки. Але ж ні, вона вирішила дотримуватись традиції і залучити капітана, хіба ні?

Езміра була його першим помічником і найбільшим надбанням, але він навіть не довіряв її інтуїції щодо того, що вона збиралася відкрити. Все тому, що він століттями брехав їй про те, звідки вона походить.

Все,

що вона знала, ґрунтувалося на брехні. Без довіри вона не мала нічого, а єдина людина, якій вона довіряла, все життя годувала її лише брехнею.

Якщо вона не знайде затоплене королівство раніше за людей Лефайріну, то може ніколи не дізнатися, ким є насправді. Або навіть те, де її справжнє місце.

Тепер на кону стояло більше, ніж просто невдоволення богів.

Вона зупинилася і міцніше стиснула пальцями мапу, кинувши на неї останній погляд. Над водою сонце поступилося місцем місяцю, а її волосся кольору півночі розпливалося навколо неї, наче чорнильна хмара. Тату на шкірі та очі світилися м’яким сяйвом у темряві.

Пергамент нарешті повністю розпався в її руках і поплив за течією. Езміра видихнула через зябра, і хвіст знову штовхнув її вперед — незалежно від того, де вона опиниться, вона знала, що повинна плисти на самий південь Раймеллу.

Всі ці роки він брехав їй. Єдина людина в усьому королівстві, якій вона довіряла — крім Джака. Для Раймеллу Сайріс Блеквуд був найстрашнішим піратом усіх морів. Але для неї — він був просто її батьком.

Він виховав її на борту «Нічного Привида»

,

і це було все, що вона знала. Майже тисячу років — більше, ніж живе будь-яка істота в Раймеллі. Лише в останні кілька століть вона наважилася вийти у світ, щоб самостійно пізнати все, що він може запропонувати, за винятком південних морів. Вона не була впевнена, чи це було з нудьги, чи з допитливості. Однак виявила сувору реальність збіднілих королівств, якими правили корумповані монархи, а найгіршим з них був Лефайрін.

Якщо загрозливий король Лефайріну стане найбагатшим у Раймеллі, маючи на додачу своїх синів, що володіють тінню та вогнем, він може стати найстрашнішим і наймогутнішим королем, навіть не маючи ані краплі магії. Вона не могла цього допустити. Вона вирве його план з-під ніг і поверне силу в руки самого народу — зробить їх багатшими за свого короля-тирана.

Езміра пливла на південь днями, виснажуючи себе до краю.

Коли вона вже ледь витримувала потребу зупинитися, підхопилася на панцирі морської черепахи, ковзаючи разом з нею крізь глибини — аж поки та не розвернулася різко й не помчала назад.

Вона встигла вчасно відпустити панцир, як тільки та почала тягнути її назад — бульбашки здійнялися навколо. Черепаха пливла з усіх сил у протилежний бік, залишивши її позаду — і самотню.

— Дякую, — пробурмотіла вона, махаючи своєю перетинчастою рукою у воді.

Вона розвернулася, і вже за мить побачила причину — лише кілька футів попереду зяяла підводна прірва, темна, безодня.

З обережністю вона наблизилася до урвища, вхопившись за край, її пальці впилися у скелясту поверхню.

Що це, в ім'я всіх богів?

Навіть із сяйвом в очах вона ледве бачила бодай кілька футів униз. Мабуть, це було те місце, де затонув Мейрініс. Езміра не була боязкою жінкою, але щось гризло її зсередини, кричачи, що те, що лежало на дні темряви, було не просто загубленим королівством.

Але вона вже дійшла так далеко. Було б нерозумно повертатися зараз.

Езміра ковтнула й почала спускатися вздовж стіни прірви, впиваючись кігтями у нерівні виступи.

Вона була в повній бойовій готовності, не бачачи навколо себе майже нічого. Але чим далі вона спускалася на дно моря, тим яскравіше світилися знаки на її руках. Очі запалали, коли вона повернула передпліччя, роздивляючись їх. Вони ніколи раніше не світилися

так яскраво

. Татуювання, що більше нагадували опіки, завжди виглядали однаково — іржаво-червоними на суші і тьмяно-бірюзовими під водою, в тон її лусці.

Каліпсо, що зі мною відбувається?

Вона кілька разів моргнула, перш ніж продовжила спуск — тепер уже без опори, просто почала плисти щодуху в темряву.

Стіни прірви насувалися з обох боків — загрозливо, увиті давнім коралом і населеною дрібними морськими істотами. Її серце билося швидше, а кожен подих і рух посилювалися задушливою тишею.

Вона зупинилася і зависла на місці. Стіни розширювалися — колись вузька траншея тепер була шириною не менше милі.

Тишу перервав глибокий, гучний гуркіт, що відлунював у воді, змушуючи її плавники тремтіти. Цей звук був не схожий на те, що вона коли-небудь чула — низький і злісний, він відлунював у глибині. Здавалося, ніби сам океан гарчить, видаючи горловий, первісний звук.

Езміра завмерла, її чуття загострилися, очі розширилися, вона сканувала темряву у пошуках небезпеки. Але все, що побачила, — це лабіринт пітьми. Гуркіт посилився, наближаючись, супроводжуваний ритмічним шурхотом чогось величезного, що витісняло навколишню воду. Вібрації пробігали по її лусці.

Її увагу привернула віддалена величезна тінь, що прорізала спокійну воду. Тіло істоти рухалося з жахливою швидкістю, а її луска відбивала найслабші відблиски світла.

Зябра Езміри затремтіли, страх стиснув горло, коли вона усвідомила розміри звіра. Це був

морський змій

— велетень із глибин, міфічне творіння самої Каліпси, що з’явився ще тисячу років тому. До того, як Езміра стала монстром глибин, саме цю істоту боялися моряки. А тепер вона кружляла навколо неї, як навколо здобичі.

Сирена в ній шаленіла — ніби впізнавала те, що нависло перед нею.

Цього не може бути…

Езміра різко крутнула хвостом, вода розступилася навколо, поки вона судомно шукала хоч якесь укриття. Його низьке, горлове гарчання вібрувало у воді, змушуючи її серце битися так швидко, що вона думала, воно ось-ось розірветься.

Не було куди плисти — ніде сховатися. І ось вона зависла тут, світилася, наче довбаний маяк.