Страница 41 из 199
зброю
.
— Езміро. — Його голос був сильним, крижаним і сповненим авторитету, голосом капітана. — Досить шукати винних і перекручувати правду. Я робив помилки, але
захищати
тебе ніколи не було однією з них. Ти мене чуєш?
— Захищати? — Це слово вирвалося з її вуст у збентеженому шепоті, перш ніж вона підняла очі на нього. — Захищати. Від чого?
Сайріс стиснув губи в тоненьку лінію, а ніздрі роздулися. Його погляд змінився з палаючого від люті на глибоко сумний.
Вона тихо засміялася, але в її сміху не було тепла.
— Перекручуєш в пам’яті кожен клаптик, аби знайти ще одну брехню, еге ж? — Вона розмахувала кігтями в повітрі з кожним словом.
Дивне відчуття огорнуло груди Езміри — це був біль, навіть душевний біль. Єдина людина в усьому Раймеллі, яка, як вона вірила в глибині душі, любила її беззастережно, була тією самою людиною, яка все життя брехала їй, змушуючи її бути покірною і приховуючи від неї правду.
— Ти жахливий, — прошепотіла вона, перш ніж кинутися до дверей.
— Езмі, зачекай, — вимагав він, хапаючи її за руку.
Вона різко обернулася до нього, залишивши одну руку на дверній ручці.
— Тільки скажи мені одне,
батьку
, тільки одне.
Вени на його шиї напружилися.
— Так...
Езміра важко ковтнула, серце не хотіло заспокоюватись.
— Ти знав, хто я, коли взяв мене? Ти знав, що я монстр?
— Ти не монстр, Езміра. — Його благальний погляд блукав по ній. — Можливо, я використовував твої здібності на свою користь, але ти ніколи не була тим, про що говориш. Якщо вже на те пішло, то монстр у морі — це я.
— Відповідай на питання, капітане.
Вона відчула його страх, змішаний з величезною печаллю, перш ніж він нарешті заговорив:
— Я знав точно, хто ти і ким ти була.
Крихта надії, за яку вона трималась останні хвилини, зникла, розвіялась у його словах.
— Але я виховав тебе. Незважаючи на кров, що тече в наших жилах, ти моя дочка. Моя обрана перша помічниця і спадкоємиця моря. Я обрав би тебе замість цього… — він вказав на їхнє оточення — будь-якого дня.
Очі Езміри пекли, і вона відчула дивне почуття, яке рідко відчувала —
сльози
.
— Я тобі не вірю. — Її голос ледь долинав до його вух.
Вона вирвалася з його обіймів.
— Я не спадкоємиця моря, капітане.
Вона зупинилася, коли його очі спалахнули, а брови повільно зморщилися.
— Я
—
море. Буря. Глибини. Потвора в їхньому серці.
Езміра швидко пробігла повз нього, через кімнату, і вирвала з столу мапу королівства. Згорнувши її, вона озирнулася на нього і побачила, що він стоїть у дверях, зціпивши зуби.
— Езміро, що ти робиш? — прогримів його голос, і вона зрозуміла, що він не може стримати гнів.
— Те, що я мала зробити ще до того, як повернулася сюди, — зізналася вона, підходячи до нього.
— І що ж це?
Вона обернулася до нього.
— Я знайду таємний вхід до Мейрініса раніше за Лефайрін, а коли повернуся, ми розберемося з усім цим. Більше ніякої брехні.
— Ні за що, — визивав він. — Я не тільки твій батько, але й твій капітан. Ти не покинеш цей корабель. Ти
залишишся тут
!
Езміра знову нахилила голову набік, і її голос пролунав смертельно солодким.
— Боїшся, що станеться з великим капітаном Блеквудом без тої потвори, яка виконує його накази?
Він стиснув щелепи і рушив, щоб вирвати мапу з її рук.
Але вона була швидшою.
—
Езміро
! — Її ім'я лунало за нею, коли вона з мапою в руці кинулася бігти по палубі корабля.
Сайріс кричав, уже не як батько, а як капітан — його голос віддавався по всьому кораблю, наче гуркіт грому. Вона відчувала, як дошки під її ногами здригаються з кожним його словом, але силоміць гнала ці звуки з голови. Вона знала: якщо зараз зупиниться — другого шансу може не бути.
Коли Езміра добігла до поруччя, вона не зупинилася і не озирнулася, а стрибнула за борт у море.