Привид під припливами

Перший удар, що припав на щоку королеви, змусив її скрикнути від болю. Вона інстинктивно прикрила собою Дрейвіна. Хлопчик кричав, благав, плакав — але ніщо не зупинило кулаки короля, що без упину били її в обличчя.

— Одного дня він має захищати Лефайрін. Ти не зробиш із нього слабкого!

— кричав він, перш ніж схопити її за горло й кинути об кам’яну стіну. Її карі очі впилися в сина, благаючи його втекти.

Можливо, йому слід було це зробити. Але він не міг залишити матір наодинці з тим монстром, на якого перетворився його батько. І тоді, коли остання сльоза скотилася по її щоці, вона лише схлипнула, приймаючи на себе весь гнів.

У відчайдушній спробі врятувати матір, Дрейвін втратив контроль над своїм полум'ям і підпалив усе в кімнаті. Він не знав, як це зупинити, і не міг загасити вогонь. З кожним руйнівним подихом полум'я зростало, поглинаючи все на своєму шляху. Чим більше Дрейвін панікував, тим сильніше розгоралося полум'я, майже охопивши всю кімнату.

Король утік із покоїв щойно обвалився шматок стелі — але не раніше, ніж язик полум’я обпік йому передпліччя, спотворивши шкіру. А Дрейвін з матір’ю лишилися всередині, задихаючись від диму.

Дрейвін кричав, намагаючись зробити все, щоб загасити полум'я, але сльози застилали йому очі, і він майже нічого не бачив. Полум'я зростало і розпалювало його емоції.

Через кілька хвилин король повернувся з Атласом, і Дрейвін ніколи не забуде вираз обличчя свого брата, коли той побачив цю картину. Атласу вдалося загасити більшу частину вогню своїми тінями, а решту приборкала варта.

Але для королеви було вже запізно.

—

Все добре, синку

, — це були останні слова, які вона сказала йому.

Її віднесли до лазарету, де найкращі лікарі Лефайріну намагалися врятувати їй життя, але нічого не могли вдіяти. Тієї ночі вона померла від отриманих травм, і життя вже ніколи не було таким, як раніше.

З того дня король дивився на Дрейвіна не з любов'ю, а зі страхом і ненавистю. А незабаром король Роу почав таємно використовувати велсінітові кайдани на власному синові.

Він був лише хлопчиком. Дитиною, що намагалася врятувати матір від жорстокого батька, навчаючись опановувати вогонь, який досі ледве стримував. Дрейвін пам’ятав ту паніку, сльози, що палили очі, й огиду в погляді батька — ніби все це сталося вчора, а не вісімнадцять років тому. Він знав: те відлуння буде переслідувати його до кінця життя.

Важкі магічні кайдани часто використовували як покарання або коли батько вважав, що емоції Дрейвіна занадто вирують. Король завжди стверджував, що це — задля захисту інших, змушуючи Дрейвіна відчувати себе демоном, якого Айра вселив у нього. Тим Феніксом, яким світ зробив його.

Коли брати досягли двадцяти років, король почав поширювати чутки про величезну силу, що ховалася в них, застерігаючи кожного, хто насмілиться кинути виклик короні Лефайріну. Він погрожував, що їх зустріне гнів Фенікса короля Роу — його сина, що палає вогнем і полюбляє знищувати ворогів живцем.

Дрейвін ненавидів це, і він ненавидів

його

— свого монарха і батька. Однак у світі богів, людей і звірів усі мали свою роль. Його призначенням було служити королю монстром і зброєю. Лише коли Дрейвін нарешті виступив проти безглуздого використання своєї сили, той вигнав його в море… після того як батько довго шукав прокляті велсінітові кайдани, які так обожнював — але зрештою виявив, що вони зникли.

А тепер вони лежали на дні моря.

— Ти мене слухаєш? — запитав Атлас зі сміхом, виводячи його з трансу.

Дрейвін моргнув.

— Боюся, я пропустив. Що ти сказав?

— Як щодо того, щоб витерти морську воду з вух, Дрейве?

Він штовхнув брата так, як вони робили це в дитинстві, коли бігали замком, вигадували витівки для персоналу та ігнорували набридливі зауваження матері про те, щоб поводитися чемно.

— Я сказав, що він просто заздрить твоїм дарам. Впертий старий мерзотник. Іноді навіть я тобі заздрю. Не відмовився б час від часу побавитися з вогнем, — промовив Атлас.

Дрейвін тихо засміявся.

— Якби ми могли, я б обмінявся з тобою дарами в будь-яку мить.

Атлас схопив його за руку, і їхні погляди зустрілися.

— Той день не був твоєю провиною, Дреє. — Він стис губи, а потім ледь усміхнувся. — До того ж, ти набагато відповідальніший, ніж був би я, якби мав таку силу, — додав він, намагаючись розрядити атмосферу.

Дрейвін поглянув на брата, коли вони виходили з саду з протилежного боку.

— Ти найвідповідальніший ідіот, якого я знаю, — пожартував він.

Атлас голосно розреготався.

— Я скучив за тобою, брате. Тут усе не так, відколи батько почав постійно відправляти тебе в море. Знаю, тобі там більше до вподоби, але іноді мені здається, що він досі боїться тебе, — він похитав головою, ніби намагаючись викинути цю думку з голови.

Дрейвін вирішив змінити тему.

— Отже, відповідальний ідіоте, про що він говорив, щодо твого одруження? — Він підняв брову, вказуючи на дам, які робили вигляд, що дивляться в інший бік.

— О боги, не нагадуй. Усі вони злетілися сюди на веселий маскарад, а я маю обрати наречену до його кінця, — закотив очі Атлас.

— Дратує, що нарешті доведеться пов'язати себе шлюбом? — глузував Дрейвін.

Атлас гнівно видихнув.

— Трохи. І трохи тому, що це треба зробити саме цієї ночі. Я б краще пофліртував з кількома красивими жінками, перш ніж вирішувати. Але батько наполягає на укладенні міцніших союзів, хоча я не розумію, чому це так важливо. Королівства Раймеллу живуть у мирі вже століттями.

— Справді, — сказав Дрейвін, провівши рукою по бороді, але він знав, що якщо інші королівства дізнаються, що він шукає Мейрініс, це може поставити їх усіх у скрутне становище. — А навіщо маскарад?

— Мабуть, це традиція інших королівств. Вони всі хотіли, щоб кожна дочка мала рівний шанс.

Дрейвін пирхнув.

— Цікаво.

Атлас кинув на нього незадоволений погляд.

— Так, вони вважають, що буде справедливіше для дам і королівств, якщо я виберу когось не лише за красу.

— Справжня трагедія.

— Справді, — застогнав Атлас. — Ти залишишся на бал?

— Схоже, мушу. — Дрейвін почухав бороду й усміхнувся. — Не знаю, що з тобою буде, якщо я залишу тебе тут із жінками, які дивляться на тебе, наче ти їхня остання страва.

Він підморгнув.