Привид під припливами

— Ми ніколи раніше не бачили нічого подібного — з моря виникли з нізвідки щупальця розміром з вежі нашого замку і поглинули нас. Незважаючи на всі наші зусилля, корабель був проковтнутий і затягнутий у глибину.

Правду кажучи, ніхто в королівстві достеменно не знав, що то була за істота. Лише те, що вона була гігантською й топила кораблі за лічені хвилини. Дрейвін знав, що не варто намагатися пояснити батькові, що ця жахлива істота була створена самим морем. Король назвав би його брехуном — саме такою була його вічна підозра щодо Дрейвіна, і саме таким він клявся ніколи не ставати.

Очі короля Роу спалахнули.

— Щупальця?! Ти віриш, що тварюку, яку він приручив, — це

кракен

?

Дрейвін моргнув.

— Так.

— Ці монстри — лише легенди та страшилки, які розповідають на палубах кораблів, — гримнув він.

— Ну, запевняю вас… здається, деякі легенди мають під собою реальну основу.

Король стиснув щелепи, а руки стиснулися в кулаки.

— Ця поразка неприйнятна, Дрейвіне. Ти можеш бути моїм сином і капітаном нашої морської армади, але це може змінитися в будь-яку мить.

Правильно

. Як він міг, чорт забирай, забути?

— То Блеквуд втік? І його монстр?

Дрейвін прочистив горло.

— На жаль, так.

Його батько тихо загарчав, вказуючи коротким пальцем на Дрейвіна.

— Тварюка, що мешкає в глибинах, має бути знищена. І

ти

це зробиш.

Дрейвін бачив на власні очі істоту, створену з самого моря. Її неможливо перемогти. Якщо Блеквуд може викликати кракена за власним бажанням… Він навіть не хотів думати, що це означає для всіх, хто плаває цими водами. Він сам ледь вижив.

Він підвів погляд на батька.

— Додам це до нескінченного списку твоїх прохань до мене і моєї команди.

— До речі, про екіпаж... що з ними? — запитав король. — Як ти повернувся до Лефайріну без корабля?

Семвелл, Томмі та решта вцілілих чекали внизу на причалі, очікуючи, що накаже Дрейвін після королівських розпоряджень.

Дрейвін видихнув і повернувся до Атласа, який мовчки спостерігав за їхньою розмовою.

— Ті, хто вижив після нападу, встигли дістатися шлюпок, перш ніж корабель затонув. Єдиною жертвою звіра був я сам.

— Дрей, — перервав його Атлас, але король не зреагував.

— А як ти вижив? — запитав його батько.

Він стиснув щелепи, стоячи під поглядом короля.

— Мені пощастило, що я виплив на один із великих уламків. Незабаром нас знайшов корабель торгових моряків. Годину тому вони висадили нас у гавані Лефайріну.

— Справді пощастило. — Він замовк, оглядаючи Дрейвіна і почесавши бороду. — Ну, раз ти вже тут, можеш залишитися до кінця місяця. Твій брат має одружитися і укласти союз з одним із двох інших королівств Раймеллі. Родини з кожного двору Террани прибули кілька днів тому, а ельфи з Сумней вже на шляху до Лефайріну. Наш народ хоче, щоб на церемонії був присутній Фенікс. Після цього ми зможемо обговорити нову стратегію пошуків Мейрініс.

Дрейвін кинув погляд на брата.

— Нам є про що поговорити, — сказав Атлас, стискаючи щелепи.

Король спустився зі сходів, поклавши руку на плече Дрейвіна і потиснувши його.

— Не розчаруй мене знову, хлопче.

Дрейвін коротко кивнув, а потім обернувся і пішов до дверей.

— І капітане...

Дрейвін неохоче обернувся до короля.

— Ти не будеш бажаним гостем у Лефайріні, доки не знайдеш вхід до загубленого королівства і не позбавиш нас від тієї потвори раз і назавжди.

Не мовивши більше й слова, Дрейвін залишив залу, відчуваючи себе саме тим розчаруванням, яким його завжди вважав батько. Атлас рушив слідом.

Він швидко крокував коридорами замку, і лють, що знову розбурхалася всередині, була надто очевидною — факели, якими були освітлені зали, спалахували, щойно він проходив повз. Тіні Атласа тим часом тягнулися слідом, гасили полум’я одне за одним.

— Хочеш про це поговорити? — запитав брат, залишаючись на два кроки позаду.

— Тут нема про що говорити, — пробурмотів Дрейвін. — Король хоче, щоб я залишився в морі. Не повертався додому, доки не зламаю волю богів і не знайду неіснуючий вхід до королівства, яке зникло століття тому. — Він випустив з горла задушливий, сповнений ненависті сміх.

— А

ти

цього хочеш? — запитав Атлас.

Дрейвін зупинився, коли вони підійшли до входу в сади, оточені стінами замку.

— Моє бажання ніколи нічого не важило, Атласе. Я завжди любив море. Якщо чесно, мені там краще. Але бути вигнаним заради неможливої погоні… — Він похитав головою й ступив перший крок у сад.

— Ти знаєш, чому він не хоче, щоб ти був тут, Дрей, — сказав його брат, слідуючи за ним.

Не дивно, що сади були заповнені жінками з іншого королівства, які, проходячи повз, витріщалися на Атласа. Однак, коли їхні погляди зупинялися на Дрейвіні, в їхніх очах з'являвся страх.

— Чому?

— Це через твій дар, даний тобі Айрою, — посміхнувся Атлас. — Це навіть смішно, по-дитячому. А водночас він виставляє тебе захисником Лефайріну перед усім світом.

Їхній батько ненавидів бути людиною — він вважав це ознакою слабкості у світі богів і істот, що володіють магією.

В прагненні до влади, що не знало меж, король запродав душі власних синів, коли ті ще були немовлятами, богові, що правив залізною, палаючою рукою. Боягуз запропонував дітей у жертву, вимагаючи, щоб Айра дарував йому силу. Але Айра визнав його недостойним — і замість нього наділив дарами Атласа й Дрейвіна, лишивши короля в лютій мовчанці й ненависті до власних спадкоємців… допоки той не вирішив використати їх як зброю свого королівства.

Король Лефайріну доклав надлюдських зусиль, щоб увесь світ повірив — саме так все і мало бути. Що він свідомо йшов до храму Айри заради того, аби створити своїх воїнів. Він би ніколи не дозволив іншим королівствам дізнатися, що сам виявився негідним.

Атлас отримав тіньові щупальця пітьми, тоді як Дрейвіну дісталися вогняна міць і несамовита лють, що йшла в парі з нею.

Їхня мати, ще за життя, так і не пробачила королю те, що він зробив. Як і Дрейвін — бо якби не його

дар

, вона могла б досі бути живою.

Одного дня, коли Дрейвіну було лише дев'ять років, він ховався від батька в особистих покоях матері. Коли король знайшов його там, він напав

на неї

за те, що вона захищала сина і ховала його, бо він боявся.