Страница 37 из 199
Глава 24
РОЗДІЛ 13
ДРЕЙВІН
Коли Дрейвін наблизився до замку, великі двері відчинилися, і вартові оголосили про його повернення додому. Він прорвався повз них, прямуючи до тронної зали свого батька.
Гнів Дрейвіна зріс, його полум'я запалювало кожний смолоскип, повз який він пробігав, пробираючись коридорами.
Замок був більш жвавим, ніж зазвичай, повним незнайомих облич. По залах снували смертні жінки й німфи, у вишуканих сукнях, обвиваючи одна одну руками. Вони або поспішали з дороги, або витріщалися на нього з відкритим подивом.
Кожного разу, коли це траплялося, з його вуст виривалося гарчання, а їхні шепоти лунали в його вухах.
Фенікс.
Він повернув за останній ріг, коли його груди зіткнулися з чиїмись іншими.
— Проклятий Айра, — буркнув Дрейвін, але коли хотів вибачитися, його погляд зустрівся з поглядом брата.
Атлас посміхнувся. Обличчя брата було майже дзеркальним відображенням його власного. Якби не доглянута борода Дрейвіна, вони були б схожі на близнюків — і там, де в його карих очах мерехтіло полум'я, в сірих очах брата ховалися тіні.
— Брате, — привітався він.
— Атласе, — кутики вуст Дрейвіна злегка піднялись.
Вони мовчали кілька секунд, поки Атлас не стис йому плече й не потягнув у братерські обійми, супроводжені глухим сміхом обох.
— Що, в ім'я всіх богів, сталося з тобою, Дрей? Не хочу цього говорити, але… — Він засміявся. — Ти виглядаєш, наче пекло проковтнуло тебе, а потім виплюнуло назад.
Дрейвін підняв брову, шукаючи слова, щоб описати кошмар, який стався після того, як він покинув Якірну Пристань.
— Пекло було б лагіднішим до мого полум'я, Атласе.
— А, тож глибини! — гукнув він, обіймаючи Дрейвіна за плечі й ведучи його коридором. — Бачу, ти в своєму звичайному ентузіазмі.
Дрейвін голосно зітхнув.
— Невже в моєму житті не буде жодної миті спокою?
— Та годі, Дрей. Не могло бути так жахливо. Ти просто ще не знайшов королівство. Звісно, батько буде перейматися цим і лютувати, як завжди, але це мине. Ти ж не втратив корабель.
Дрейвін зупинився на місці, а його брат спіткнувся, зупинившись поруч. Глибоко видихнувши, він повернувся до Атласа і сказав:
— Нам є про що поговорити.
Атлас голосно розреготався.
— Ти знущаєшся? Святі яйця Айри, ти справді втратив корабель? — Коли на обличчі Дрейвіна не з’явилося жодних ознак веселощів, Атлас знітився. — Боже, що сталося?
Він потер скроні.
— Це довга історія, і я точно не хочу її повторювати. Тож давай знайдемо короля, добре?
Атлас коротко кивнув і вони продовжили йти до тронної зали.
Коли увійшли, велика зала замку була прикрашена гобеленами, що зображували тріумфи Лефайріну, вишитими яскравими багряними та золотими нитками. По всій кімнаті стояли вартові, всі в ідеально нерухомій позі, а їхні очі стежили за братами, що прямували до короля.
— Ваша Величносте, — почав Дрейвін, і його голос луною прокотився великою залою, коли вони зупинилися біля підніжжя трону.
Їхній батько сидів на позолоченому троні, його кругле тіло випирало з підлокітників. Червона королівська мантія злегка натягувалася по швах, а золота корона сиділа під нахилом на його рідкому темному волоссі. Його круглі, червоні щоки були надуті, обрамляючи посмішку, яка спотворювала його тонкі, потріскані губи. Темні, маленькі очі були прикуті до них, а він крутив на пальцях один із своїх золотих перснів. Дрейвін перевів погляд на передпліччя батька — там, під закоченим рукавом, бридко звивались рубці від опіків. Горло стиснулося, і він опустив очі.
Король Роу встав, його безсердечні очі звузилися.
— Дрейвіне, тобі було наказано не повертатися до Лефайріну, поки не знайдеш те, що нам потрібно. Я сподіваюся, ти виконав наказ і приніс звістку про те, що вхід до печери знайдено.
— Мій корабель затонув у морі, — зізнався Дрейвін, кожне слово якого було важким від тягаря провалу.
Серед зібраних вартових прокотилася хвиля здивування, їхні обличчя зблідли від шоку. Але хоча король Роу залишався спокійним, його щоки палали від гніву, видаючи його роздратування.
— Як це могло статися? — запитав він. — Я не отримував повідомлень про шторми в морі.
Дрейвін схилив голову, очікуючи на бурхливу реакцію батька, коли він вимовив ці слова вголос:
— Ми не потрапили в шторм, Ваша Величносте. — Він замовк, коли батько суворо поглянув на нього. — Це був «Нічний Привид».
З-поміж вартових пролунали кілька тихих вигуків, а потім — жахливі шепоти.
Дрейвін поглянув на Атласа, що стояв поруч, і побачив, як з його обличчя зник колір.
Король нахилився ближче до краю трону.
— Блеквуд?! Ти впевнений?
— Так. — Дрейвін схилив голову. — Я бачив його на власні очі. Боровся з його командою разом із моїми людьми, але цього було замало. «Одіссей» затонув у глибині разом із половиною моєї команди.
— І чому, в ім'я всіх пекельних сил, ти не підпалив той клятий корабель?! — гримнув король Роу, зморщивши брови.
Дрейвін прочистив горло.
— Він заявив, що варто мені лише викликати вогонь, як він покличе свою тварюку. Я не хотів ризикувати життями команди. Я грав чесно… поки не стало пізно.
Король видав кілька холодних смішків.
— Ти повірив слову найжорстокішого злочинця нашого королівства? Що, в біса, з тобою не так?
Дрейвін стиснув щелепи, намагаючись стримати відповідь. Правда була в тому, що технічно Дрейвін першим порушив своє слово, і саме тому він зустрів тварюку Блеквуда.
Його батько не дбав ні про кого, крім себе. Він ніколи не зрозумів би братерства, яке Дрейвін поділяв зі своєю командою, і ніколи не проявив би до них такої ж відданості, відчуваючи необхідність захищати кожного з них.
Дрейвін пишався тим, що завжди докладав усіх зусиль, щоб бути людиною честі, але, можливо, король був правий у чомусь.
Він сором'язливо схилив голову.
— Це була помилка. Цього більше не повториться.
Брат поклав руку йому на плече.
— Розкажи нам, що сталося.
Дрейвін різко вдихнув.
— Незважаючи на те, що Блеквуд порушив своє слово, «Одіссея» вже тонула під залпами гармат. І тоді він викликав свою тварюку.
Король знову нахилився ближче, його маленькі очі пильно дивилися на Дрейвіна.
— Ти бачив ту потвору? Ти впевнений, що це було вона?
Дрейвін коротко кивнув.