Страница 36 из 199
Він підняв брову, а вона дістала з кишені куртки велсінітові кайдани і згорнуту мапу та кинула їх на стіл перед ним. Звук металу відлунив від стін.
Сайріс кинув на неї попереджувальний погляд.
— Що це таке? Кайдани і нечитабельний пергамент?
— О, не зав’язуй собі бороду у вузол, — сказала вона з усмішкою, кивнувши підборіддям на пергамент. — Глянь сам.
З роздратованим і трохи веселим бурчанням він розгорнув папір. Потім підняв брову і знову подивився на неї.
— Мапа королівств.
— Ага,
чотирьох
королівств.
— А чому це повинно мати значення для мене? Я ж тобі багато разів казав, що Королівство Мейрініс було загублене ще до твого народження.
Її очі заблищали від роздратування. Вона гнівно видихнула і вказала на обведене коло скель, що знаходилося за кілька миль на схід від місця, де затонув Мейрініс.
— Я вважаю, що король Роу знайшов спосіб дістатися до затонулого королівства. Коли я була в Якірній Пристані, то вирішила, що на кораблі Фенікса може бути ще більше таємниць, і прокралась туди, поки його розум був майже порожній, — збрехала вона. — Я знайшла це в кабінеті Дрейвіна, перед тим як…
— І як саме ти стала полоненою Фенікса на його кораблі? — перервав її він.
Вона роззявила рота і випрямилася.
— Справді? З усього, що ти чув від Джака і від мене...
це все
, що тебе цікавить?
— Звичайно, це все, що мене цікавить! — гримнув він, встаючи з крісла, але вона не здригнулася. — Моє найбільше надбання було захоплене ворогом. Моя
дочка
, яка може змусити будь-яку живу істоту робити все, що вона накаже, лише одним звуком свого голосу або поглядом своїх очей! Я мусив плити, щоб врятувати тебе, і втратив кількох членів екіпажу. Я хочу знати, як, до всіх морських безодень, це сталось, Езміро.
Вона мовчала. Лише дивилась на нього з-під брів, важко дихаючи.
Сайріс роздратовано видихнув, потираючи скроні. Потім його погляд зупинився на кайданах.
— І навіщо ти поклала їх сюди? — Він знову відкинувся на спинку крісла, підняв важкі, схожі на камінь металеві кайдани й оглянув їх.
— Вони, кажуть, виготовлені з речовини під назвою велсініт.
Капітан аж захлинувся повітрям і закашлявся, втупившись у неї поглядом.
— Ти
впевнена
, що це саме це? Як, в ім'я всіх богів, ти їх дістала?!
Езміра засунула руки в кишені куртки.
— Знайшла їх на кораблі короля.
Він підвівся з-за столу.
— Езміро, це не гра. Якщо це справді велсініт, — він дуже небезпечний. Особливо для тебе. — Його очі розширилися, обличчя з кожною секундою блідло, ніби він все з'єднав воєдино.
— Я ніколи не чула про таке, доки…
— Доки що? — перервав він її.
Вона ковтнула, відчувши стискання в горлі.
— Доки їх не наділи мені на зап’ястя.
— Каліпсо, Езміро! — заревів він.
Вона витягнула руки вбік і закричала у відповідь:
— Дрейвін спіймав мене, коли я прокралася до його кабінету, і коли я не змогла придумати достатньо розумного виправдання, він надів мені ці кайданки на зап'ястя і кинув у камеру під кораблем.
— Тож він знає, хто ти і що ти таке, — здогадався він.
— Він не має ні найменшого уявлення. Я мусила приховати той факт, що вони майже змусили мене впасти на коліна.
— Заради всіх богів. — Сайріс схилив голову — вона не була впевнена, чи то від розчарування, сорому чи занепокоєння.
Езміра прочистила горло, і після кількох хвилин мовчання запитала:
— Що таке велсініт і чому він так на мене вплинув?
Він стиснув губи і видихнув повітря.
— Ти — істота, яку ми не розуміємо. Для більшості велсініт — це речовина з легенд про смертних. Ходили чутки, що боги самі викували зброю, яка могла позбавити магічних істот їхньої сили.
Вона швидко хитала головою, намагаючись осмислити його слова.
— Я не типовий перевертень. Я провела
століття
в бібліотеках королівств, коли ми зупинялися в портах. Усі тексти, які я знайшла, це підтверджують.
— Так, але... магія тече у твоїх жилах, тож, схоже, речовина діє на тебе так само. Магія є магія. Вона кличе до собі подібного.
Езміра мимоволі потерла зап'ястя, слухаючи його слова, відчуваючи на шкірі примарний дотик кайданів.
— Тоді чому ці речі були у принца? Навіщо він мав їх на кораблі? Він боявся бунту серед екіпажу? На його кораблі були лише смертні, — вголос розмірковувала Езміра.
— Можливо, він ховав їх від своїх родичів, боячись, що вони колись можуть використати їх проти
нього
. Або ховав від ворогів.
Її очі спалахнули.
— Ходять чутки, що Дрейвін і Атлас разом — це потужна сила. Полум’я і тінь — небезпечне поєднання. Я б поставила на ворогів.
— Так, але ми ніколи не дізнаємося, тепер, коли його тіло лежить на дні моря, — сказав він, беручи кайдани і кладучи їх у шухляду свого столу.
Вона широко розплющила очі, але промовчала. Вона дозволить йому вірити в це... принаймні, поки що.
Езміра постукала по колу на мапі.
— Ми попливемо сюди і будемо шукати загублене королівство та його золото. Люди обманюють себе. Вони не можуть спуститися туди без зябер. Ми заберемо скарб собі, перш ніж вони навіть наблизяться до нього.
Вона посміхнулася, і з боків шиї висунулися зябра.
— Ми не будемо цього робити. Ти хочеш наразитися на гнів богів?
Езміра нахмурила брови.
— Ти боїшся... Ти справді боїшся, чи не так? Скажи мені, батьку, ти боїшся південних вод чи богів?
Ніздрі Сайріса роздулися, вени на шиї напружилися, коли він встав перед нею.
— Я не хочу, щоб ти наближалася до того місця. А тепер йди, знайди собі одяг і відпочинь.
Вона роззявила рота від його раптового відсилання.
— То ти відмовляєшся від того, що шукає король, тільки тому, що це лежить у південних водах? Це мертве, затонуле королівство, батьку.
Він стиснув щелепи.
— Йди до свого місця, Езміро.
— Але...
— Це наказ, — гримнув він.
Вона скривила губи. Однак знала, що далі сперечатися з ним не має сенсу, принаймні не в цей момент.
Езміра розвернулася на п'ятах і вийшла з його кабінету, грюкнувши дверима, перш ніж перетнути палубу. Потім вона сіла на носову частину корабля, де морський вітер розвівав її волосся навколо обличчя.
Якщо її батько відмовлявся шукати Мейрініс, це означало, що їй знову доведеться приховувати таємницю від капітана та екіпажу і шукати його самостійно.