Привид під припливами

Глава 22

РОЗДІЛ 11

ЕЗМІРА

Під бурхливою поверхнею Езміра спостерігала, як корабель піддався її люті. Вона не могла відірвати погляду від судна, що повільно занурювалося в морську безодню, борючись із викликаним нею чудовиськом —

справжнім монстром моря

, якого боялися всі моряки, створеним її власною силою.

Корабель був повністю занурений у воду, і вона нишпорила серед вируючих уламків, вдивляючись у панічні, хаотичні рухи потопаючого екіпажу. Серед затонулих уламків її погляд привернула самотня постать — єдиний чоловік, який борсався у воді, борючись із безжальним потоком, тягнучись вниз вагою свого мундира.

Її сяючі очі спалахнули, коли вона зрозуміла, що це був

принц

.

Саме Езміра покликала істоту, створену з хвиль, спрямувала її до корабля, де її тримали у полоні. Але тепер, дивлячись на єдиного потопаючого чоловіка, її чорне безсмертне серце защеміло від каяття.

Її пальці затремтіли. Якась частина її, щось глибоко поховане в душі, прагнуло рухатися —

прагнуло

врятувати його

.

Ця думка злякала її, сирена всередині неї бурхливо реагувала з причин, яких вона не могла зрозуміти.

Вона стиснула пальці в кулаки, змушуючи себе залишитися на місці.

Езміра кинула погляд на схід, де підводні тіні рятівних човнів ковзали поверхнею. Хоча залишки його екіпажу врятувались, Дрейвін стрімко і безжально занурювався в глибину.

Я з першого дня ставився до тебе з добротою. З добротою, яку ніхто інший тобі не дарував

. Його слова, сказані кілька годин тому, промайнули в її голові. Але потім цей покидьок зачинив її в

камері

, заблокувавши за ґратами з велсінітовими кайданами на зап'ястях.

Нічого не було гіршого для неї, ніж камера — вона мала бути такою ж нестримною і невблаганною, як море.

Езміра плавала там, дивлячись, як його тіло завмерло і занурилося ще глибше. Її погляд ковзнув до руки, в якій вона міцно стискала вкрадені велсінітові кайдани.

На мить вона завагалася, розриваючись між бажанням дати морю взяти своє та незрозумілим потягом втрутитись.

Ух.

Сильним помахом хвоста вона швидко промчала крізь воду до Дрейвіна, рухаючись спритно і звивисто.

Добравшись до нього, Езміра обхопила його руками і притягнула до себе. Дурний принц виявився значно важчим, ніж здавався. Вага його мундира тягнула його тіло на дно, ніби він був зроблений з каменю. Езміра обпливла його, однією рукою підтримуючи тіло, щоб воно не тягло їх ще глибше, а іншою кігтистою рукою розірвала тканину на спині, розрізавши мундир навпіл і стягнувши його з плечей. Залишки його одягу спустилися на дно, а вона знову схопила Дрейвіна і потягла їх обох до поверхні.

Вибравшись з води, вона тримала непритомного чоловіка в обіймах, його мляве тіло лежало на її грудях, а в її очах промайнуло щось м’яке — емоції, яких вона майже не розуміла.

Сонце почало підніматися над горизонтом, осяюючи хвилі яскравими теплими відтінками, коли вона відізвала своє чудовисько. Величезний кракен розпався на клуби бульбашок, які здійнялися до поверхні, а океан поглинув усе, що лишилось від «Одіссеї».

Вона озирнулась — на сході плавали рятівні човни, а на заході

—

«Нічний Привид».

Езміра підпливла до великого уламка і поклала Дрейвіна на розколоту поверхню. Видершись поряд із ним, вона відкинула його темне волосся з обличчя, а знаки на її руках повернулися до звичного багряного кольору, коли морська вода стекла з її шкіри.

Важко видихнувши, вона перевела погляд на чоловіка, відомого своєю жорстокістю та безжалісністю, який, однак, за той єдиний день, що вона провела з ним, проявив себе з зовсім іншого боку.

Опустивши голову, вона притулилася вухом до його грудей. Вони залишалися нерухомими, відмовляючись підніматися і опускатися в такт його диханню, а серцебиття слабшало з кожною секундою.

— Не смій вмерти після всього цього, дурний принце, — просичала вона, відчуваючи, як дивне почуття продовжує вирувати в ній.

Вона простягнула руку, схопила його за щоки, нахилила голову до неба і обережно розтулила йому щелепи. Простягнувши кіготь до його грудей, вона спрямувала воду в його легенях на вихід. Повільно вода витікала з його губ тоненькими струменями, звиваючись у повітрі над його непритомним тілом.

Але він все ще не дихав.

— Хм, — видихнула вона. Езміра дивилася на вмираючого чоловіка, розмірковуючи, чи варто взагалі намагатися врятувати його від того, що вона спричинила. У неї була остання ідея — якщо вона не спрацює, вона прийме його долю й повернеться на «Нічного Привида».

Адже якщо Дрейвін живий, він ніколи не зможе встояти перед співом сирени — той вирве його з цього смертельного сну, змусить відкрити очі і слухати її, щоб вона могла підкорити його, якщо захоче.

Езміра почала наспівувати, її голос був заспокійливим покликом на морському вітрі. Вона схилилася над тілом, мелодія лилась з її вуст, а хвіст ритмічно погойдувався за спиною в такт пісні, поки сонце поволі здіймалося у небо.

Її довге чорне волосся спадало на плечі, наче темна мокра вуаль, і краплі води тихо падали на його шкіру. Коли Езміра наспівувала, вода навколо них заворушилася, ліниво кружляючи навколо них.

Повіки Дрейвіна затріпотіли, він розтулив губи і зробив тремтливий вдих, після чого почав задихатися, хапаючи повітря і притискаючи руки до горла.

Езміра нахилила голову, її наспівування стихло, а губи вигнулися в легкій посмішці. Вона швидко дістала кайдани з велсініту і занурилася назад під хвилі, не озирнувшись на принца Лефайріну.