Привид під припливами

Глава 19

РОЗДІЛ 8

ДРЕЙВІН

Дрейвін сидів за своїм столом, пальцями бездумно обводячи край недоторканого келиха з ромом. Корабель м'яко гойдався під ним, віддалений скрип дерева і ледь відчутні хвилі заповнювали тишу його кабінету. Розкидані свічки мерехтіли і спалахували з кожною його думкою, кидаючи мінливі тіні на розкидані пергаменти, що захаращували стіл. Однак його думки були не про майбутню подорож чи накази короля.

Він думав про Езмі.

Він зробив те, що було необхідно. Принаймні, так він собі казав. Він не міг цього пояснити, але кожна клітинка його тіла підказувала йому, що вона небезпечна. Почати хоча б із того, що вона — брехуха, і це стало ясно ще тоді, коли вона сказала, що шукає безпечного шляху, а пізніше її спіймали, коли вона нишпорила серед його речей. Не кажучи вже про те, як вона націлилася на нього в таверні, повній злочинців. Він не був повністю переконаний, що вона не знала його справжнього імені, доки Сем не видав його, щоб налякати її.

І навіть це не допомогло. Дрейвін так звик до того, що люди бояться Фенікса, що очікування переляканої реакції стало для нього другою натурою...

Тільки вона не злякалася.

Чи зробив він правильний вибір? Коли він подивився їй в очі перед тим, як зачинити двері камери, в її погляді, окрім непокори, було ще щось.

Страх.

Езмі не показала страху, коли дізналася, що вона на борту корабля Феніксу, але проявила його, коли він посадив її в камеру лише на одну ніч. Чи варто було залишити її в кайданах? Чи було забагато — і камера, і кайдани разом?

Дрейвін різко видихнув, провів рукою по темному волоссю. Було запізно для сумнівів, і слова назад не повернути. Світанок був уже недалеко, і він міг звільнити її на світанку та вибачитися. Він провів усе життя, приймаючи важкі рішення, і це не було винятком.

Його батько вчинив би гірше.

Ця думка гірко закрутилася в його шлунку. Король завжди був безжальним, особливо коли йшлося про використання Дрейвіна і його сил. Другий син і небажаний спадкоємець. Він провів більшу частину своєї молодості, тонучи в очікуваннях, яким не міг відповідати, вічно порівнюваний зі своїм старшим братом, що володів тінями. Тим часом Дрейвін таємно був плямою на імені Роу, безрозсудним розчаруванням, якщо судити з холодного погляду батька і жорстоких слів.

Ніщо з того, що він говорив чи робив, не могло виправити шкоду, яку він завдав своїй родині в молодості, хоча королівство про це ніколи не дізнається. З боку стороннього спостерігача Дрейвін був безжальним Феніксом — захисником і катом Лефайріну.

Однак він знаходив розраду в морі. Воно дарувало йому нестримну свободу, далеко від залізної хватки батькового трону. Але навіть на борту «Одіссеї», далеко від задушливих залів замку, старі рани ніколи не загоювалися. Правда була в тому, що Дрейвін ненавидів себе сильніше, ніж будь-хто інший, за те, що сталося двадцять років тому, коли він утратив контроль.

Зітхнувши, він дістав ключі з кишені, провів великим пальцем по їхніх зношених краях, а потім недбало кинув їх на стіл.

Раптова хвиля криків розірвала тишу.

Голова Дрейвіна смикнулася вгору — голоси екіпажу лунали тривожно й панічно.

— КОРАБЕЛЬ ПОПЕРЕДУ! — рознісся голос Сема.

— Вони швидко наближаються! — прокричав інший.

Важкі чоботи загриміли за дверима його кабінету, за ними — лязкіт витягнутої зброї. Дрейвін уже рухався, відштовхуючись від столу і з гуркотом відчиняючи двері. Солоне нічне повітря ввірвалося всередину, коли він вийшов на палубу, оглядаючи опівнічний горизонт.

Корабель був майже біля них.

Він виривався з туману, наче привид, його вітрила відбивали місячне світло, виблискуючи в пітьмі, немов лезо.

— Звідки вони, в біса, взялися?! — викрикнув Дрейвін, підбігаючи до кормової частини корабля і займаючи місце за штурвалом.

— Їх щойно не було, капітане! — вигукнув Сем, задихаючись. — Наче з самого дна моря виринули! Вони зливаються з клятою ніччю.

— Всі боги, — прошепотів Дрейвін, роззявивши рота від потрясіння. Він обернувся до Сема.

—

«Нічний Привид»? — Його голос ледь приховував паніку, яку він відчайдушно намагався придушити.

Сем ковтнув.

— Боги, сподіваюся, що ні.

Корабель скорочував відстань з неможливою швидкістю, наче невидимий вітер наповнив його вітрила. Потім туман розступився, зметений невідомою силою — і перед очима відкрилась повна картина.

Дрейвін застиг на місці, коли вони відбігли назад на головну палубу.

«Нічний Привид» підійшов впритул, настільки близько, що вже було чутно насмішки ворожого екіпажу.

— Краще моліться своєму богу, хлопці, — крикнув хтось з палуби.

Жорстокий, гучний сміх відлунював над водою. Екіпаж Дрейвіна напружився, судомно стиснувши зброю — кісточки на пальцях побіліли. Сам Дрейвін вихопив меч — по лезу пробігло полум’я.

Живіт стиснувся, коли на палубі «Нічного Привида» з’явилась постать. Екіпаж розступився, й чоловік вийшов уперед. Обидві команди замовкли — лише хвилі билися об борти, та відлунювали важкі кроки.

Сайріс Блеквуд зупинився біля поруччя корабля, його силует вимальовувався на тлі місячного світла, а довгий плащ тріпотів на нічному вітрі. Його довге волосся і борода були чорні, як нічне небо, а глибокі очі якось блищали в темряві. Він не приєднався до глузувань своєї команди, не крутив мечем чи пістолетом у повітрі, як якийсь кровожерливий злочинець. Ні, він просто підняв руку і ліниво помахав пальцями, а на обличчі розпливлася глузлива посмішка.

У повітрі пролунав різкий вереск — усі на борту «Одіссеї» зирнули вгору, на щоглу ворожого корабля. Сова зірвалася з гнізда й стрімголов полетіла вниз, ширяючи колами над палубою.

— Якщо ти хоч одного члена моєї команди підпалиш, Феніксе, моя тварюка втопить твоїх людей тут і зараз, — крикнув Блеквуд, і його голос рознісся по вітру.

Дрейвін стиснув щелепи, вени на шиї напружилися, коли він намагався придумати план, який не став би смертним вироком для його екіпажу.

— Треба діяти розумно, Дреє, — прошепотів Сем, але Дрейвін не відривав погляду від екіпажу Блеквуда і їхніх посмішок.

Він мав рацію. Дрейвін ненавидів те, що він мав рацію. Увесь Раймелл чув легенди про Капітана Сайріса Блеквуда. Подейкували, що він безсмертний, а на дні за ним чатувала істота, що слухалася кожного його слова. І Дрейвін не мав наміру перевіряти, чи це брехня.

— Жодної пощади, хлопці! — прогримів Блеквуд, і за мить пролунав гучний рев.