Привид під припливами

Коли в камбузі запала тиша, крім тихого звуку його ножа, що вдарявся об дошку, вона взяла інший ніж і почала рубати разом з ним. Вона не могла пригадати, коли востаннє брала участь у чомусь такому

... нормальному

.

Можливо, ніколи.

Години минали непомітно в камбузі поруч із Томмі, і він розповідав Езмірі про свої морські пригоди. Як він колись був самопроголошеним піратом, а потім став капером

2

і запропонував свої послуги короні після того, як великий капітан Сайріс Блеквуд разом зі своєю командою розгромили його останній корабель — ще перед тим, як невідома істота з глибин потопила судно під покровом ночі. Він залишився на безлюдному острові, поки через кілька днів його не знайшов морський флот Лефайріну.

Сирена в ній посміхнулася, але Езміра здригнулася — слова чоловіка про морське чудовисько викликали дивне почуття, схоже на провину, яке повзло по її спині. Бо вона знала, що це чудовисько — вона сама.

— Я не знала, що на кораблі під командуванням короля можуть бути такі люди, — сказала вона, коли вони закінчили мити каструлі та сковорідки.

Він підняв брову, дивлячись на неї.

— Що ти маєш на увазі?

Вона кинула на нього знаючий погляд.

— Капітан — це

Фенікс

. Важко повірити, що він ходить у море з такими...

піратами

. — Вона швидко підморгнула йому. — Боюся, колишніх піратів не буває.

Томмі нахмурився і поставив каструлю, яку витирав, на стіл.

— Я давно покинув це життя. І слухай сюди, красуне… якщо маєш хоч трохи розуму, не варто тобі говорити такі речі.

— А які саме речі?

— Те, як ти назвала капітана. На його кораблі ми не вимовляємо цього імені. Воно було дане йому не з його волі.

Чи боявся Фенікс свого полум'я?

Вона замислилася, чи таке взагалі можливо. Дрейвін Роу був єдиною відомою істотою, яка володіла такою ж великою силою, як і вона, — і навіть ще більш руйнівною. Подейкували, що його полум'я спалює все на своєму шляху. Лише одна його думка могла за лічені секунди перетворити все на попіл.

То чому ж він ненавидів своє ім'я?

Кроки пролунали по сходах, привернувши увагу обох. У дверях з'явився Семвелл.

— Ти вільний від обов'язків няньки, Томмі. Сподіваюся, вона не завдала тобі занадто багато клопоту.

— Вона — легкий вітерець, порівняно з тим, якими шибениками ви були в молодості, — відмахнувся він. — Побачимось зранку.

— Так, Томмі, — відповіла вона, а тоді кинула Семвеллу гнівний погляд. — І куди тепер?

Вона молилася забутим богиням, аби це було якесь місце без людей. Їй треба було обшукати корабель і водночас проникнути в розум Дрейвіна. Але той негідник досі навіть не наблизився до неї.

— Капітан підготував для тебе невеличку кімнату, де ти зможеш спати подалі від екіпажу. Здалося, що так тобі буде зручніше. А тепер іди за мною, — крикнув Семвелл через плече.

Вона нахмурила брови, дивлячись, як він піднімається сходами камбуза. Славетний Фенікс геть не був схожим на того, ким його описували чутки. Все, що він робив з моменту їхньої зустрічі, суперечило цим твердженням.

Семвелл повів її до кімнати на палубі, де на підлозі стояло маленьке ліжко.

— Це все, що ми змогли зробити за такий короткий час. Не виходь з цієї кімнати. Там темно, і море може зіграти з тобою злий жарт. Зранку по тебе зайдуть.

Езміра загарчала:

— «Зайдуть».

— Я припускаю, що це краще, ніж те, до чого ти звикла в борделях бухти, чи не так? — Піднята брова і темна посмішка видавали його глузливе задоволення.

Вона ледь стримувала гнів.

— У тебе якась особиста проблема з моєю присутністю на кораблі, Семвелле?

— Це ми ще побачимо.

— Капітан — твій коханець? Ти засмучений, що я вчора ввечері спробувала його звабити? — глузувала вона.

Він випустив з себе сміх.

— Ні. Він мій друг і капітан. І я просто переконуюсь, що він не втне дурниць, тільки-но побачивши вродливу та загадкову жінку на чужому березі.

Езміра зробила крок до нього і побачила, як його тіло напружилося, ніби він змушував себе не відступити.

— Ти завжди відчуваєш загрозу від жінок, Семвелле?

Його погляд повільно блукав по ній.

— Тільки від тих, яких не можу розгадати. І поки що ти на першому місці в цьому списку.

Куточки її губ вигнулися у посмішці.

— Залишайся в цій клятій кімнаті, жінко! — гримнув він і грюкнув дверима перед її носом.

Кімната занурилася в темряву, але її злісна посмішка залишилася. Варто було їй лише моргнути — і маленьку кімнатку залило м’яке бірюзове світло: вона нарешті дозволила своїм очам змінитися.