Привид під припливами

Глава 90

РОЗДІЛ 79

ЕЗМІРА

Езміра відступила від Покрови Видінь, дихаючи коротко і різко. Її руки тремтіли вздовж тіла, а з кінчиків пальців виривалися іскри, коли емоції загрожували вирватися назовні у вигляді нестримної люті. Її груди здіймалися, татуювання на них вирували диким, сріблястим блиском, що пульсував, наче буря.

Вона дивилася на воду в маленькому басейні, поверхня якої все ще хвилювалася, насміхаючись над тією сценою, яку щойно відкрила. Вона повторювалася в її голові, як жорстоке відлуння — тіло Сайріса Блеквуда, що згорнулося на землі, багряна кров, що заливала його груди, коли королівський меч забрав його життя.

Дрейвін був там і

нічого не

зробив

. Він покинув її батька, коли той був у смертельних обіймах тіней свого брата.

Зрада палила її вени, наче кислота.

— Ні, – прошепотіла вона, голос її затремтів, і вона заперечно похитала головою. Срібні пасма волосся прилипли до її обличчя, змокли від сліз, які вона не помітила, що пролила. — Ні, ні, ні, ні.

НІ

!

Це було єдине слово, яке вона змогла вимовити.

— Езміро? — покликала Серіна з іншого боку басейну. — Що ти побачила?

Вона повернулася до неї, її колись блакитні очі палали і випромінювали тепер сріблясте сяйво гніву і болю.

— Сайріс мертвий, — вирвалося у неї, голос затремтів. — Мій батько. Вони вбили його. — Її погляд потемнів, коли вона підняла очі на сестру.

— Він

вбив його.

Серіна завмерла, зморщивши чоло, а очі бігали туди-сюди.

— Хто? Хто його вбив?

— Король людей, — виплюнула Езміра, голос її застиг від люті. Горло стиснулося, коли ім'я загрожувало вирватися з її вуст. — І його сини. Вони обидва були там.

Вона вдарила кулаками по кам'яному краю чаші.

Удар прокотився по кімнаті, змусивши затремтіти стіни вежі, а вода в басейні бурхливо завихрилася. Іскри танцювали на її шкірі, а повітря навколо тріщало від напруги її ледь стримуваної сили.

— Езміро, — обережно сказала Серіна, — будь-який сплеск емоцій може спричинити вибух сили. Ми не звикли її стримувати. Будь ласка, лише на хвилинку, зроби вдих і заспокойся.

Езміра обернулася до сестри, її срібне волосся здійнялося в повітря і закружляло навколо неї, наче бурхлива хмара.

— Заспокоїтися? — просичала вона, підвищуючи голос. — Я бачила його. Я

довіряла

йому. Чоловік, який покинув мене тут і втік, не сказавши ні слова, порушивши обіцянки, яких не мав наміру дотримуватися. Сайріс був звільнений від прокляття, а за мить вони відібрали в нього життя. Життя, якого він прагнув більше, ніж повітря, яке відмовлялися впускати його легені!

Вона зупинилася і вдихнула, її голос потемнів.

— Це справа рук Дрейвіна.

Вираз обличчя Серіни став суворим.

— Ти впевнена?

Езміра кивнула, стискаючи кулаки так сильно, що кров виступила на шкірі під кігтями, які впилися в долоні.

— Покрова не бреше. Ти сама це сказала.

Сестра підійшла до неї і поклала руку на плече Езміри, її золоте сяйво змішалося з тріскучими срібними іскрами, що оточували її.

— Ні, — визнала Серіна, — не бреше.

Езміра вирвалася з обіймів Серіни і почала ходити по вежі, наче тварина в клітці. Вага того, що вона побачила, тиснула на неї, наче припливна хвиля, загрожуючи затягнути її на дно. Її груди здіймалися, але як не намагалася, вона не могла зробити повний вдих. Їй здавалося, ніби кімната стискається, а стіни з кожною секундою стають все тіснішими.

Її думки були хаотичною бурею, кожна з них була гострішою і нестерпнішою за попередню.

Мій батько мертвий. Вони вбили його — Дрейвін винен у його смерті. Я довірилася чоловікові, а він зруйнував мій світ.

Образ Сайріса, що падає, повторювався в її голові знову і знову, врізаючись у її душу.

Іскри танцювали на її шкірі, непідконтрольні й дикі. Вода Покрови знову завихрилася, і з неї почав підійматися туманний пар, реагуючи на сплеск її сили. Вона похитнулася назад, притискаючи руки до грудей, ніби намагаючись змусити себе дихати.

— Езміро, будь обережна! — прокричала Серіна, її голос звучав одночасно і далеко, і близько.

Раптом все стало занадто. Це була її вина

— все

було її виною. Якби вона того дня не покинула «Нічного Привида» в пошуках цього місця, його б ніколи не захопили. Якби вона знайшла спосіб визволити його з клітки велсініту, він би був живий, дихаючи морським повітрям.

А якби вона ніколи не побачила Дрейвіна Роу, світ залишився б таким, як завжди — її. Але тепер цього не було.

Все,

що вона любила, вирвали з її рук, і вона могла звинувачувати тільки себе.

— Я... я не можу тут бути. — Езміра обернулася і вибігла з вежі.

— Зачекай! — голос Серіни лунав за її спиною, але Езміра не зупинилася. Вона не могла.

Вона відчинила двері до кімнати і кинулася вниз по гвинтових сходах. Стіни розмивалися, коли вона спускалася. Вузькі сходи без кінця звивалися перед нею, але їй було байдуже, куди вона біжить. Вона просто мусила вибратися звідти — з вежі, з палацу...

Геть з Мейрінісу.

Задушлива вага вежі змінилася на відкрите повітря, коли вона вирвалася через двері замку і вибігла на сходи.

Попереду виринали сходи, а перед нею розкинулася велика відкрита площа міста, де все ще залишався натовп. Вона зупинилася, задихаючись, нахилилася вперед і обхопила коліна поруч із тризубом Айрессів.

Але повітря не наповнювало її легені, і бурю, що вирувала в ній, не можна було вгамувати.

Всепоглинаюча сила, яку вона стримувала, тепер вирвалася назовні, нестримна. Блискавки пронизували її шкіру, яскравіші та лютіші, ніж будь-коли. Її татуювання палали сріблясто-блакитним світлом, а їхні складні візерунки змінювалися та закручувалися. Вона зціпила зуби, заплющивши очі, коли енергія наростала в ній. Хвиля, яку вона не могла стримати.

Чорт, чорт, чорт. Контролюй себе!

Її думки були шаленими. Але контроль над магією вислизав з її рук, прориваючись крізь неї, сильний і дикий, як буря, яка, як вона завжди боялася, одного дня поглине її.

Спогади шарпали її розум, болісно дряпаючи гострими кігтями. Лагідна посмішка батька, незважаючи на його чорне серце. Екіпаж «Нічного Привида» і те, як вони були для неї родиною. Те, як Дрейвін колись дивився на неї, ніби вона була для нього всім світом.

Брехня.

Зрада.

Клинок.

Кров

.