Страница 188 из 199
Глава 88
РОЗДІЛ 77
ДРЕЙВІН
Тронна зала була неприємно тихою, за винятком рідкісного шурхотіння чобіт по кам'яній підлозі. Повітря було насичене напругою, коли Дрейвін і Атлас стояли пліч-о-пліч, чекаючи на прихід свого батька.
Семвелл і його люди залишилися на кораблі, спостерігаючи за екіпажем «Нічного Привида» перед тим, як їх здати, а Дрейвін гарячково міркував, як допомогти їм втекти, коли настане час.
Коли важкі двері скрипнули, відкриваючись, кожен м'яз його тіла напружився. Король увійшов, і його пухке обличчя вже було спотворене роздратуванням, а його королівський плащ волочився по підлозі за ним. Він піднявся на подіум повільними, розміреними кроками, мабуть, намагаючись вселити страх у своїх двох синів, як колись, коли вони були хлопчиками, а потім опустився на трон. Його погляд був гострим і невблаганним, коли він зупинився на них.
— Вам є що пояснити, — сказав король Роу, голосом, що нагадував низьке гарчання. Його очі зафіксувалися на Атласі, який стояв, випрямившись. — Ви не виконали прямий наказ. Покинули столицю. Без дозволу сіли на корабель.
Дрейвін стиснув кулаки.
— Я теж радий тебе бачити, батьку.
Король у відповідь лише буркнув.
Атлас заговорив спокійно, хоча в його голосі відчувалася напруга.
— Я зробив те, що мав зробити. Він твій
син
, так само як і я. Дрей — твоя кров, твій
спадкоємець
, якщо я рано помру, а ти його покинув. Залишив його в руках найжорстокіших злочинців нашого світу.
Король ударив кулаком по підлокітнику, і звук відлунням прокотився по залі.
— Дрейвін був би в порядку. — І вказав на свої груди. — Я уклав угоду, гарантуючи, що його життя не буде втрачено.
Атлас зробив крок уперед, підвищивши голос.
— Ти знову довірився
піратам
. Ти добровільно дозволив забрати твого сина і утримувати його найнебезпечнішими людьми. І заради чого? Щоб знайти докази існування скарбу зниклого королівства?
— Не треба мені нагадувати про мої власні кляті рішення, хлопче, — перервав його король Роу, голос його гримів, наче грім. — Ти підірвав мою владу.
Дрейвін поглянув на брата, помітивши рішучий вираз його обличчя та тіні, що кружляли в його очах. Атлас завжди був єдиним, хто захищав його, але він більше не міг терпіти знущань батька. Не міг більше місяцями залишати дім, щоб уникнути свого жалюгідного короля.
Зараз на кону стояло занадто багато — на кону стояла
вона
.
Щось всередині Дрейвіна змінилося, і він зробив крок уперед.
—
Досить
. Я буду говорити.
Гострий погляд короля впав на нього, сповнений попередження. Атлас замовк.
— За всіх клятих богів, ти не слухав мене і не зважав на те, що я говорив тобі все своє життя, але зараз ти вислухаєш мене. — Голос Дрейвіна був тихим, але в ньому відчувалася загроза насильства.
Він бачив, що король це відчув, бо його тіло напружилося, але їхні погляди залишалися прикутими одне до одного.
— Я розумію, що ти про мене думаєш, — продовжив він, — але справа не в мені чи в твоїй жадібності. Справа в тому, що зараз на нас чекає.
У кімнаті запала мертва тиша, вага його слів тиснула на всіх. Король пильно дивився на нього, а потім нарешті сказав:
— Що ти там белькочеш, Дрейвіне?
Дрейвін випрямив плечі.
— Можливо, ти хочеш почути про королівство під хвилями.
Король широко розплющив очі і нахилився вперед на троні.
— Ти знайшов його?
Дрейвін зробив крок вперед, стиснувши щелепи, і витримав недовірливий погляд батька.
— Мейрініс вижив після затоплення. І він планує піднятися. Ми маємо бути готові до того, що нас може чекати.
Вираз обличчя короля змінився, і на ньому з'явилася злісна посмішка. І тоді Дрейвін зрозумів, що батько його не слухає — принаймні не те, що було важливо.
— Батьку, якщо ми не діятимемо, це призведе до війни, якої ми ще не бачили. Це не дрібне повстання чи якась далека сутичка. Це сила, яку неможливо уявити. Загублені богині. Вони зовсім не загублені. Вони ув’язнені разом зі своїм народом і знайшли спосіб повернутися на поверхню. Це лише питання часу.
Дрейвін не наважився згадати, що причиною цього була Езміра.
— Ви обоє можете йти, — сказав король своїм синам, але жоден з них не рушив з місця.
— Ти не віриш мені, — почав Дрейвін, голос якого був сповнений люті. — Ти просто так це відкинеш? Відкинеш
нас
? — Він вказав на себе і Атласа. — Ти змушував мене
роками
шукати докази існування Мейрінісу, а тепер, коли їх отримав, тебе цікавить лише потенційне золото?
Погляд короля був холодним, його пальці нетерпляче барабанили по підлокітнику трону.
— А чому повинно бути інакше? Якщо воно існує, під хвилями лежить багатство цілого королівства. Цей скарб забезпечив би нам майбутнє. Твої казки про магію та богинь — це лише
казки
. Чому я повинен тобі вірити? Ти завжди був брехуном, Дрейвіне. Жорстоким, нікчемним відходом.
Дрейвін стиснув кулаки, і в той же мить яскраво спалахнули всі смолоскипи, що висіли на стінах зали.
— Там навіть золота немає! — заревів він, наближаючись до короля і змушуючи вартових насторожитися. — Це сила. Стародавня сила, яку ти навіть уявити собі не можеш. Ти нерозумний і, як завжди, піддаєшся жадібності.
Король презирливо скривився, відкинувшись на спинку крісла.
— Ти говориш, як перелякана дитина. Якщо ця сила така велика, як ти стверджуєш, то це ще одна причина, щоб її забрати. Ми можемо її контролювати. Підкорити своїй волі.
— Ти не зможеш її контролювати! — вигукнув Дрейвін, і його голос луною прокотився по залі. Він продовжував, ледь стримуючи гнів, що вирував у грудях. — Ти не розумієш, з чим маєш справу. Ти справді настільки божевільний, що віриш, ніби ти сильніший за
богів
? Ти віриш, що зможеш перехитрити древніх істот, які створили наш світ?!
Обличчя короля потемніло, і він підвівся, його постать кинула тінь на сходи подіуму.
— Досить! — гримнув він, щоки почервоніли. — Слідкуй за тоном, коли говориш до свого короля. Твої попередження — це лише марення відчайдушного чоловіка, який намагається врятувати свою репутацію.
— Відчайдушного? — повторив Дрейвін з гірким сміхом. — Ти правий — я відчайдушний. Відчайдушний, бо намагаюся зупинити тебе, щоб твоя помилка через прокляту жадібність не обернулася катастрофою для всіх нас.
Відчайдушний, бо хочу врятувати її.
— Але не плутай відчай із слабкістю, — закінчив Дрейвін.