Страница 182 из 199
Глава 85
РОЗДІЛ 74
ДРЕЙВІН
Скрип дерева і легке погойдування корабля розбудили Дрейвіна ще до того, як сонячне світло повністю проникло в його свідомість. Він мружився від приглушених променів, що пробивалися крізь маленький ілюмінатор, а знайомий запах солі і моря наповнював його ніздрі. Тіло боліло, а розум працював мляво, але шум хвиль, що оточували його, був безсумнівним.
Поруч сиділа постать, яка не потрапляла в поле його зору. Коли постать нахилилася вперед, то він побачив обличчя Семвелла. Руки були схрещені, але погляд був гострим, і він дивився на нього з поєднанням турботи та полегшення, а губи були стиснуті в тонкій лінією.
— Боже, нарешті, — пробурмотів Сем, криво посміхаючись. — Я не був повністю впевнений, що ти не помер. — Він замовк, пильно дивлячись на нього. — Думав, ти проспиш всю дорогу додому.
— Що... — Голос Дрейвіна затремтів, і він намагався підвестися. Біль пронизав його спину і ноги — це були сліди від пазурів грінділоу, коли він втікав.
Спогади про печеру, сходження на скелю і вогонь змішалися, переплітаючись з її обличчям і голосом.
— Що сталося? Як... Чому я тут?
Сем простягнув руку, щоб підтримати його, коли той захитався.
— Спокійно. Ти був без свідомості кілька днів. Нам довелося добряче попрацювати, щоб тебе підлатати. — Він відхилився назад, потираючи щоку рукою. — Ми прийшли тебе шукати. Майже без тебе поїхали. Якби ти не підпалив частину корабля, ми б ніколи не озирнулися на берег.
Ти був без свідомості кілька днів.
Його серце стиснулося.
— Прийшли шукати мене? Що ти маєш на увазі, я кілька
днів
був без свідомості? — Він спробував перекинути ноги через край ліжка, але Сем міцно стиснув його за плече, змушуючи опуститися. — Ми не повинні були йти — вона все ще…
— Хто? Та баба з Якірної Пристані? — тон Сема загострився, брови зсунулися.
Дрейвін викривив губи, ніздрі роздулися.
— Не смій так про неї говорити.
Семвелл підняв руки в знак удаваної капітуляції.
— Вона тебе
викрала
, Дреє. — Він звузив очі, повільно опускаючи руки. — Поясни
це
пізніше. Спочатку дай мені розповісти, що сталося в Лефайріні.
Дрейвін перестав пручатися, дихаючи нерівно, поки Сем продовжував.
— Твій брат прийшов до нас. Сказав, що король відмовився надіслати допомогу. Навіть заборонив... — Дрейвін не був цим анітрохи здивований. — Ми знали, що щось не так і що тобі явно потрібна допомога. Тож ми попливли. Атлас поговорив із Блеквудом, і той сказав, що ми знайдемо відповідь у південних водах. — У Сема усмішка зникла, і він знизив голос. — Ти не дуже добре виглядав, коли ми знайшли тебе на тому пляжі, капітане.
Тоді до нього дійшло.
— Ти
залишив
її там! — Його голос підвищився, грубий і тремтячий від люті. Він відштовхнув руку Сема і встав, ігноруючи гострий біль, що пронизував ноги. — Чому, в біса, ти витягнув мене звідти? Вона все ще там. З
нею
!
— Про що ти, в ім'я всіх богів, говориш?! — відрізав Сем, встаючи. — Ти стікав кров'ю і ледь не втратив свідомість, коли ми знайшли тебе. Ти лежав обличчям у воді! Нікого більше не було, ніяких слідів… — Він завагався, його обличчя стало суворим. — Ніяких її слідів.
Він відвернувся від Сема, серце болісно стукало в грудях. Думка про те, що вона все ще там, у пастці разом зі своєю сестрою —
своєю злою
сукою сестрою
— наповнювала його душу всепоглинаючим жахом.
— Поверни корабель, — наказав він.
Сем важко зітхнув.
— Дреє, тобі пощастило, що ти ще маєш обидва ока! Що з тобою сталося? Тобі потрібно до лікаря. Ти не в тому стані, щоб...
—
Повертай назад!
— Дрейвін обернувся на п'ятах, вогонь у грудях загрожував вибухнути, але Сем стояв на місці.
— Ми за кілька днів від Лефайріну. Запаси закінчуються, екіпаж виснажений. Ми не можемо просто так повернути назад. — Погляд Сема трохи пом’якшав, але тон залишився твердим. — Де вона була, якщо не на пляжі з тобою?
Корабель ніби нахилився під ним, хоча він знав, що це лише голова крутиться від люті й паніки. Він стиснув кулаки, зціпив щелепи. Він мусив повернутися до неї. Мусив все виправити.
— Ти сказав, що розмовляв з Атласом, і він наказав тобі плисти на південь?
Сем коротко кивнув і вказав підборіддям на двері.
— Іди сам запитай його.
Дрейвін розширив очі.
— Атлас
тут
?! — Не чекаючи на відповідь Сема, він штовхнув його вбік, вибіг за двері і піднявся сходами корабля.
Дрейвін вийшов на палубу, кожен крок був важким від розчарування і палкої потреби знайти Езміру та врятувати її від того, що загрожувала зробити Серіна.
Коли його черевики гучно стукнули по дерев'яних дошках, він побачив Атласа на носі корабля. Його брат стояв там, спершись на поручні, і дивився на безкрає море. Вітер грався з його волоссям, і хоча його постава здавалася спокійною, напруга в плечах була очевидною.
— Атласе. — Його голос пролунав гостро по палубі. Брат повільно обернувся, і його очі спалахнули, побачивши його.
— Дреє, — почав Атлас, підійшовши до нього на півдорозі, і коли відстань скоротилася, обійняв Дрейвіна. — Ти живий. Ти виглядаєш жахливо, але ти тут.
Живий
.
Атлас стиснув його плечі, ніби переконуючись, що він справжній.
Дрейвін не міг стримати сміху, і напруга в грудях вперше за вічність почала спадати.
— Як ти взагалі тут опинився? Ти ж ненавидиш море.
Атлас посміхнувся, відступивши, але міцно тримаючи його за плече.
— Я не міг сидіти склавши руки. Я порушив наказ короля і поплив тебе шукати.
Дрейвін широко розплющив очі.
— Наш батько відмовився діяти, коли я з’ясував, що щось не так, а коли він не дав жодних відповідей, я почав шукати деінде. Казали, що це марна справа, що ти вже помер або гірше. Але я не міг з цим змиритися. — Атлас пильно подивився на нього. — Ти мій брат. Я мусив спробувати.
У Дрейвіна в горлі утворився ком, і він заперечно похитав головою.
— Я думав, всі вважатимуть мене безнадійним.
— Я ні, — твердо відповів брат. — Ніколи.
Дрейвін подивився на горизонт, на безкрає блакитне небо, що простягалося в усіх напрямках.
— Ми близько? — запитав він.
— Майже, — відповів Атлас. — Ми рухалися назад, відколи витягли тебе з того пляжу.
Дрейвін стиснув щелепи.
— Я навіть не знаю, з чого почати пояснювати, але нам треба повертатися.
Очі Атласа спалахнули під зморшкуватими бровами.
— Що? Чому?