Страница 173 из 199
Глава 82
РОЗДІЛ 71
ЕЗМІРА
Езміра слідувала за Серіною сходами вежі, її розум кружляв, намагаючись збагнути, чому її не ведуть до склепу.
Піднімаючись сходами, вона бачила перед очима, як у вигляді примари біжить ними, намагаючись повернутися до тіла Каліпсо, коли Мейрініс тоне, а потім падає на коліна, коли руни впиваються в її тіло.
Коли Серіна відчинила двері, слабке світло морських сфер витало в кімнаті вежі, відбиваючись на поверхні води в басейні.
Езміра миттю підвела погляд на стіну, до якої їхні божественні тіла були прикуті ланцюгами з велсініту, і побачила, що кайдани були вирвані з каменю.
Саме звідти, мабуть, і взяли браслет Дрейвіна.
Серіна стояла перед Покровою Видінь, вода в ній крутилася, утворюючи маленький вир, тоді як її руки ледь торкалися кам’яного обідка. Між ними панувала тиша, важка від невимовлених слів, і нетерпляче очікування Езміри загрожувало розірвати її зсередини.
— Я не хотіла обтяжувати тебе цим раніше, — почала Серіна, не відриваючи погляду від хвилястої поверхні. — Але ти повинна зрозуміти, чому я приховувала це від тебе досі... чому я приховувала правду.
Серіна зустрілася поглядом з Езмірою.
— Покрова Видінь... вона дозволяє мені бачити речі. Не тільки сьогодення, а й минуле. Я можу зазирнути в глибоке минуле і побачити все, що відбулося, навіть те, що було приховано. — Вона зупинилася, дивлячись на Езміру, але стежила, щоб її обличчя не видавало жодних емоцій. — І я побачила це, правду про нас. Про те, ким ми були... і ким ми є зараз.
Вона підійшла ближче до Езміри, пальцями торкаючись поверхні води, ніби намагаючись щось у ній розворушити.
— Я побачила
нас
. Богинь Моря, разом, пов'язаних силою.
— Богинь. — Езміра ковтнула. — Ти знала про це, але приховала від мене.
Серіна видихнула носом — не з роздратуванням, а радше обдумуючи, як підібрати слова.
— Я не приховувала це від тебе. Просто чекала на слушний момент. Але мушу сказати, ти не така шокована, як я очікувала. — Вона кинула на неї значущий погляд.
— Тому що я теж це бачила, — зізналася Езміра, підходячи до Покрови Видінь і зупиняючись навпроти неї.
— І що ти побачила?
Езміра вдихнула і поглянула вниз, на вируючу воду.
— Коли ми вперше потрапили сюди з тунелю, тут була кам'яна чаша з рунами, схожа на цю. Коли я доторкнулася до неї...
— Вона показала тобі щось, правда? — Серіна нахилила голову набік.
— Падіння Мейрінісу, — відповіла вона. — Я стояла в центрі, відчуваючи, ніби я справді там.
Серіна посміхнулася.
— Ми
були
там, Езміро.
— Було ще дещо, — почала вона. — Склеп.
Серіна широко розплющила очі, розтуливши губи.
— Склеп, — повторила вона.
— Ага, отже, ти все ж про нього знаєш, — прищурилася Езміра.
— Ми були найсильнішими, ти ж знаєш, — заявила вона, не підтверджуючи і не заперечуючи її запитання.
— Ти
була сильнішою за всіх інших богів, і вони боялися тебе. Вони боялися того, чим ми могли стати. Разом.
Серіну охопила спокійна лють, що випромінювалася з неї.
— Народ Мейрініса був непохитний у тому, що наші останки потрібно сховати — що наша сила була крихкою і священною, пов'язаною з самим королівством. — Погляд сестри змінився, він став обережним і важким. — Кістки в тому склепі...
— Вони наші, — закінчила за неї Езміра.
На обличчі Серіни промайнуло щось схоже на гордість. Вона підняла підборіддя і посміхнулася, стиснувши губи.
— Так. Вони сховали їх на випадок, якщо боги-зрадники повернуться по них. Але тоді ми ще не знали, що боги над нами більше не ходять землею Раймеллу серед своїх підданих. І саме через зраду нас вони й
ховаються
— у власному соромі.
— Але чому? Чому інші боги зрадили їх? — Езміра ковтнула. — Зрадили
нас
. Що ми зробили?
— Ми
нічого
не зробили, — просичала Серіна. — Вони вбили наших богинь у приступі ревнощів.
— Але чому вони ревнували? Усі боги мають свої землі, свій народ, яким вони правлять і який їх шанує.
Серіна стиснула губи.
— Вони вважали несправедливим, що кожен з них мав лише одне королівство, а ми правили всіма морями, які є окремим світом.
— Несправедливим, — повторила Езміра, напружуючи вени на шиї. — Нас зв’язали і холоднокровно
вбили
через заздрість.
Влада. Заздрість. Жадібність.
Це було головним у житті всіх істот у їхньому світі, і саме в той момент Езміра пообіцяла собі, що покладе цьому край, хай там що.
Серіна поклала руку на руку Езміри, яка лежала на краю.
— Магія, що збереглася в наших божественних тілах, — це те, що утримує Мейрініс у безпечних глибинах. Вони не можуть дістатися до нас, а ми — залишити це місце. Того дня вони прокляли наш народ. Цілу цивілізацію — стерли з мапи через свою жадібність, прикрившись нібито нашою. Розумієш, Езміро, сила в них, у нас, — це те, що здатне повернути наш народ на поверхню, підняти королівство з його водяної могили.
— Тож ти плануєш зняти наше прокляття, — здогадалася Езміра. — І тоді…
— Наші божественні сили повернуться до нас. Ми зможемо підняти наше королівство і помститися.
Помста.
Езміра подумала про всіх виродків нагорі, хто заслуговував на гнів її відплати. Про те, як вони лише брали і брали. Вона й сама була однією з них — навчена цим власним батьком. І, не підозрюючи того, була вкрадена.
Вираз обличчя Серіни був нечитабельним, її очі були віддаленими.
— Вони намагалися
знищити нас
. — Її голос зірвався, а кулаки тремтіли біля її боків. — Кожен елемент і королівство мали свого бога, але море мало двох. І вони вважали це несправедливим, бо двоє сильніші за одного.
Слухаючи її, Езміра не могла позбутися думки про те, як Айра дивився на неї з жалем і болем в очах —
очима Дрейвіна
— коли встромив їй кинджал в серце. Здавалося, що цей вчинок був приречений повторитися в жорстокому повороті долі.
Покрова Видінь знову затремтіла, ніби у відповідь на слова Серіни.
— Ти і я були богинями. І тепер, у цих смертних тілах, ми все ще пов’язані тією силою. Це єдина причина, чому ці оболонки досі живі.
По спині Езміри пробіг холод, коли слово — оболонки — було вжито для опису її тіла.
Езміра поглянула на свою сестру-близнючку.
— А що вбиває бога?
Серіна стиснула щелепи.
— Велсініт
, — виплюнула вона, ніби це було гірке на язиці. — У серце.
— І вони змусили Айру це зробити, — сказала Езміра.