Привид під припливами

Глава 81

РОЗДІЛ 70

ЕЗМІРА

Езміра мчала коридорами замку, її зір затуманювали гнів і зрада. Груди ніби розривалися, а в голові крутилися картини того, що вона щойно побачила.

Образ губ Дрейвіна на губах Серіни —

її

сестри

— закарбувався в її пам'яті, повторюючись знову і знову, аж доки вона не відчула, що може закричати від болю.

Кожен подих був важким, пекучим, коли вона спотикалася, йдучи вперед. Вона не знала, куди йде, просто хотіла бути

де завгодно

, тільки не тут — у дверях його спальні, де її серце розривалося на шматки.

Це саме серце залишалося непохитним протягом усього її життя — доки не

з'явився він

. Доки син її проклятого ворога не прорвався крізь нього і не розтопив лід, що його оточував, своїм полум'ям.

Ноги понесли її темними коридорами, крізь вузькі двері, і вона опинилася у внутрішньому саду —

їхньому

саду. Місці, де вони зустрічалися вранці, де вони билися, сміялися і крадькома поглядали одне на одного, коли ніхто не бачив. Місці, де її стіни почали руйнуватися — де вона думала, що він бачив тільки її.

Але це було не так.

Якби я хотів бачити твою сестру у своєму ліжку, я б не приховував цього.

Брехун. Дрейвін Роу був ніким іншим, як клятим брехуном.

Вона озирнулася навколо, дивлячись на знайоме місце, осяяне блідим морським світлом, що заміняло ранкове сонце, і відчула гострий приплив люті, який не могла стримати. Її руки стиснулися вздовж тіла, кігті витягнулися і впилися в долоні, аж до крові.

Езміра помітила списи, якими вони користувалися, акуратно притулені до каменю неподалік, і попрямувала до них.

Її пальці обхопили руків'я одного з них, і з криком, що вирвався з глибини грудей, вона підняла спис і опустила його, зламавши об коліно. Зазубрені кінці розлетілися в її руках, але цього було замало. Вона відкинула уламки і схопила інший, б'ючи ним об камінь, поки він теж не розлетівся на безцільні уламки — відображення її розбитого серця.

Вона не зупинялася. Не могла. Один за одним Езміра розривала кожну зброю, яку вони зібрали за час перебування тут. Звук розбитого дерева і брязкіт металу лунали порожнім садом. Руки боліли, дихання було нерівним, але вона продовжувала, ніби кожен тріск і ламання могли якось зцілити те, що розбилося в її грудях.

У її голові спливли образи минулої ночі — Дрейвін, який тримав її в обіймах, цілував і заявляв, що вона належить тільки

йому

. Вперше в житті вона побачила любов і відчула, яка вона, на її уяву, має бути. Але все це було брехнею.

Крик здерся їй із горла, дикий і розпачливий, розірвав повітря й рознісся навколо. Від сили цього звуку їй перехопило подих, закрутилася голова, і вона могла б присягтися, що палац здригнувся від її люті.

Як Дрейвін міг так з нею вчинити?

Чому

?! Вона дозволила собі довіритися йому, дозволила собі полюбити його. І попри всю свою обережність, вона віддала йому своє серце, а він зрадив їй з єдиною людиною, яка, як вона думала, розуміла її.

І вона не могла дозволити Серіні взяти на себе провину — Езміра брехала їй в обличчя, стверджуючи, що нічого не відчуває до Дрейвіна.

Дурна

. Вона була такою безрозсудною і дурною в багатьох відношеннях.

Гострі краї розбитого дерева впивалися їй у долоні, і вона з радістю приймала біль, який заспокоював її, коли емоції вирували нестримними хвилями.

Вона стояла там, відчуваючи повну порожнечу, ніби все, за що вона боролася, все, на що сподівалася, було вирване в одну мить чоловіком, який спочатку дав їй надію.

Сльози навернулися на очі, але вона змусила їх зникнути, не даючи їм впасти. Дрейвін не заслуговував на її сльози — жоден чоловік

ніколи

не заслуговує на сльози жінки. Вона не дасть йому задоволення побачити її розбитою.

Езміра випрямила плечі, заплющивши очі, змушуючи себе тримати гнів. Даючи йому затвердіти і захистити її від болю, що залишався під поверхнею. Її вени заповнила лють, запалюючи кожну частинку її тіла, наче розпечений метал, і заливаючи рани, які він залишив відкритими.

Цей гнів був не таким, як раніше, — не різкий, імпульсивний спалах, а повільне, палаюче полум’я, яке пускало коріння в її серці, знищуючи кожне ніжне почуття, яке вона колись відчувала до нього.

Езміра показала йому частинки себе, які ніколи не показувала нікому, а він відкинув їх, ніби вони нічого не значили, хоча

знав,

що вони означали для неї все.

Роуси забрали у неї все — батька, екіпаж, а тепер і серце, залишивши його таким, яким вона колись вважала.

Чорним

— порожнім і позбавленим провини. Серцем Блеквуда.

Світ назвав її монстром, але щоразу, коли вона намагалася довести, що вона не така, це тільки змушувало її ще більше занурюватися в цю роль.

У її голові промайнули кістки з викарбуваними рунами в склепі, і вона знову відчула потяг до них. Наче вони кликали її, закликаючи додому.

Вона знала, що в склепі є відповіді, які їй потрібні.

Якщо королівство вважало Езміру Блеквуд жалюгідною, розлюченою потворою, то нехай боги допоможуть їм, якщо вони коли-небудь зустрінуть Каліпсо Айресс.

Езміра відчувала ту силу в тих рештках — могла майже фізично відчути, як вона іскриться в її пальцях, підживлена люттю. І вона присягнулася: з нею вона стане такою ж непохитною, як море.

Безжальною. Небезпечною. І

смертельною

.

Вона випрямилася, розправила плечі й підняла голову, коли поверталася через сади, прямуючи до великої зали, як і щоранку. Поводячись так, наче нічого не сталося, готуючись зустрітися з ним.

Езміра піднесла до губ стиглий, блискучий плід і смакувала його солодкість, повільно відкушуючи шматочки. Світло проникало крізь високі вікна великої зали, і все здавалося майже спокійним, коли вона сиділа сама, не поспішаючи. Кожен укус, кожне ковтання здавалися актом непокори. Вона не хотіла, щоб хтось побачив тріщину в її самовладанні.

Важкі двері відчинилися, і Серіна вбігла, задихаючись, її очі метушливо бігали, поки не зупинилися на ній. Вона поспішно перетнула кімнату, виглядаючи збентеженою, її звичне стримане обличчя змінилася на стурбоване, змішане з почуттям провини.

— Ось ти де! — Голос сестри був сповнений полегшення. — Я всюди тебе шукала. Я… Я так вибачаюся, Езміро. Він запросив мене до своєї кімнати, і я не зрозуміла… — Вона завагалася, опустивши погляд на ноги, намагаючись підібрати слова. — Я думала, ти нічого до нього не відчуваєш.