Привид під припливами

Глава 80

РОЗДІЛ 69

ДРЕЙВІН

Дрейвін лежав у ліжку після неспокійної ночі. Він не розумів, що на нього найшло, аби повестися так, як він учора повівся, і ніяк не міг викинути Езміру з голови.

Лежачи, він згадував ніч, як яскравий сон, який неможливо вигнати з голови. Логічно він розумів, що це була найгірша помилка, яку вони могли зробити. На кону стояло так багато, і вони, можливо, застрягли тут, у Мейрінісі, поки його батько тримав її батька в полоні.

До того ж — усе, що вони дізналися напередодні: її минуле життя та справжня причина падіння Мейрініса. Він знав, що вона тримала на своїх плечах ціле королівство, і водночас намагалася осягнути, ким вона була насправді.

І все ж, навіть знаючи це, Дрейвін не збирався відступати. Він зайшов надто далеко, а вона… мала над ним владу, від якої він не хотів звільнятися, мов якір, що прив’язував його до неї.

Він випустив довгий подих, згадуючи, як вона дивилася на нього — з тією м’якою вразливістю, яку так прагнула сховати за своїми стінами, що він навчився впізнавати.

Вони були схожі в багатьох речах: кожен ніс тягар, покладений на них іншими, кожен носив броню, яку вони були змушені створити, щоб захистити себе.

Але минулої ночі Дрейвін відчув, як стіни між ними руйнуються, і разом з тим він замислився, чи, можливо, вона потребує його так само, як він відчайдушно потребує її.

Езміра була всім, про що може мріяти будь-який чоловік — вона була неймовірно красивою, сильною, дотепною і абсолютно смертельною. Можливо, він був єдиним чоловіком, якому подобалася остання її риса, але думка про те, що вона може належати комусь іншому, змушувала його кров закипіти.

Поки ці думки кружляли в його голові, він випадково підпалив невелику частину простирадла, на якому лежали його руки, і полум'я спалахнуло на кінчиках пальців.

— Чорт забирай, — вигукнув він, гасячи тліюче вугілля.

На іншому кінці кімнати двері скрипнули і зачинилися з легким клацанням. На його губах з’явилася посмішка — він припустив, що Езміра прокралася до кімнати, поки ніхто не прокинувся. Він сидів нерухомо, прислухаючись до її кроків.

— Знову крадешся? — тихо запитав Дрейвін, і на його обличчі розпливлася легка посмішка, коли він озирнувся в пошуках тіні.

Відповіді не було, але він відчував її присутність у кімнаті. Він встав з ліжка, потягнувся і босоніж перейшов через кімнату.

— Ховаєшся, так? А я думав, ми вже переросли ці ігри, Дике Полум’я, — пробурмотів він, дражливо наспівуючи. — Якщо ти хочеш полювання, ти знаєш, я тебе знайду.

Він завжди знаходив її — у кожній кімнаті, у кожній думці, у кожному сні.

Дрейвін тихо пройшов по слабо освітленій кімнаті, провів рукою по краю штори, де, як він думав, вона могла ховатися. Він відсунув штору, сподіваючись побачити її з тим знайомим блиском в очах, але там нікого не було.

Вирішивши, що вона могла сховатися, злившись кольором шкіри з оточенням, він простягнув руку, але торкнувся лише холодного скла вікна. Він насупився, і в цю мить у кімнаті пролунав тихий цокіт швидких кроків, що змусило його повернутися до ніші біля гардеробної.

— Ось ти де. — Він пішов до неї, посміхаючись, коли підкрадався ближче. — Гаразд, я знаю, що ти ховаєшся тут, — прошепотів, відсуваючи вбік вільний край тканини.

Та раптом його погляд зупинився на постаті, яка бездоганно зливалася з темними візерунками стіни. Мить він вагався, відчуваючи, як по спині пробіг холодок від передчуття.

Потім, у ледь помітному, майже моторошному мерехтінні, постать зрушилася. Контури її силуету стали чіткішими, шкіра світлішала. Пульс Дрейвіна пришвидшився, коли тіньова поверхня відступила, відкривши знайомі риси, в які він закохався — аж доки його погляд не зупинився на золотому волоссі.

Від цього видовища його серце забилося в горлі.

Серіна нахилила голову, посміхаючись, схрестила руки і вийшла з тіні.

— Чекав на когось іншого? — промурмотіла вона, оглядаючи його.

Дрейвін відступив на крок назад, думки в голові закрутилися, серце забилося.

— Де вона? — запитав він. Кожен нерв був у напрузі, пульс гучно бився в вухах, бо він знав, що Серіна ніколи не зайшла б до його кімнати без причини.

— О, я впевнена, вона ще спить після вчорашніх…

пригод

. — Вона облизала губи і зробила крок ближче. Її рухи були впевненими, кожен з них був розрахований на те, щоб збентежити його. — Але не хвилюйся, Дрейвіне. Вона не повинна знати, що ти тут... Зі мною.

Він стиснув щелепи, кожен інстинкт підказував йому спалити цю суку живцем, але він не міг так вчинити з Езмірою. І не мав жодного шляху вибратися з тієї в’язниці, на яку перетворився Мейрініс.

Але коли Серіна підійшла ближче й доторкнулася до його руки, серце затріпотіло в іншому ритмі — не від її дотику, а від небезпеки, що струменіла від неї, змушуючи кожну клітину тіла напружитися.

— Ти виглядаєш здивованим, — тихо сказала вона. — Ти думав, я не дізнаюся про тебе і мою сестру?

— Що ти тут робиш? — пробурмотів він, намагаючись приховати гнів у голосі, але марно.

Вона не відповіла відразу, лише зробила ще крок уперед, скоротивши відстань між ними. Її посмішка стала дражливою, коли вона нахилилася ближче, і її голос ледь чутно прошепотів:

— Чому тільки вона повинна знати тебе таким? Ми ж близнючки. — Серіна підморгнула. — Ми можемо поділитися.

Інтонація, що ховалася в її словах, змусила холодний жах піднятися в ньому зсередини.

— Тобі треба йти, — твердо сказав він, намагаючись збільшити відстань між ними. Але вона лише повторювала його рухи, не відриваючи погляду від його реакції.

— Що сталося? — запитала вона, вдаючи невинність. — Ти ж не відвернешся від королеви.

Знову

.

Останнє слово прозвучало холодно і жорстоко.

Серіна загнала його в кут кімнати, його спина сперлася на стіну, а вона обійняла його за плечі, притиснулася грудьми до його грудей і дивилася йому в очі.

Дрейвін відчув відразу і відчайдушно намагався стримати полум'я.

Це була перевірка?

Тому вона звільнила його від браслета велсініту? Щоб підштовхнути його і змусити накинутися на неї, аби довести Езмірі, що йому не можна довіряти? Він чітко дав Серіні зрозуміти, що вона йому не цікава.

Дрейвін похитав головою, стиснувши щелепи.

— Я відмовляюся грати в твої ігри, Серіно, — сказав він твердим голосом. — Де вона?

Її очі спалахнули, посмішка зникла, і вона нарешті зупинилася.