Привид під припливами

Глава 78

РОЗДІЛ 67

ДЖАК

Глибоко в печері острова факели мерехтіли, наче світлячки, а Джак, Рен, Рівен та решта членів екіпажу «Нічного Привида» неодноразово намагалися прорвати бар'єр під аркою.

Вони невтомно атакували його кулаками, мечами, порохом і магією, але все було марним. Щит лишався непроникною завісою між ними й урвищем, яке спадало глибше в печеру. Туди, де понад тиждень тому впала Езміра, замкнена разом із їхнім ворогом.

У печері панувала тиша, яку порушувало лише глухе, ритмічне гудіння бар’єра — і, чорт забирай, нескінченні сварки команди. Арка ніколи не втрачала свого легкого світіння. У темряві воно відкидало дивні тіні й осяювало змарнілі обличчя моряків, що, розбиті, завмерли перед нею.

Джак стояв самотній на краю, не відриваючи погляду від мерехтливої поверхні. Він відчував усім своїм єством, що вона вижила. Але доказів у нього не було — лише інтуїція і біль у грудях, що не давали йому відвернутися, хоч як би екіпаж цього хотів.

Від цієї думки йому стало зле.

Навколо нього екіпаж затих — вогник надії, що колись горів у їхніх очах, давно згас.

Спочатку вони спробували все, що могли, щоб дістатися до неї. Години перетворилися на дні, а дні — на майже два тижні. Бар'єр був тут не просто так, він блокував щось від зовнішнього світу — можливо, навіть Мейрініс, як вважала Езміра. Але чому він відреагував на її дотик?

Джак майже не їв, майже не спав, з'їдений почуттям провини за те, що дозволив їй впасти. Він був її першим помічником — тим, хто мав захищати її, стояти поруч незважаючи ні на що, так само, як вона робила це для Сайріса. Він мав би знайти спосіб пробратися крізь бар'єр — мав би знати, що робити, але не знав. Він був клятим невдахою.

Можливо, саме так почувалася Езміра, коли повернулася на «Нічний Привид» і побачила, що половина її екіпажу вбита, а батько полонений.

І він ніколи не повинен був дозволити цьому виродку Дрейвіну Роу наблизитися до неї настільки, що той прирік її на ту саму долю, яку обрав для себе.

Важка рука лягла на плече Джака.

— Езміра загинула, друже, — сказав Рен, і в його голосі відчувалася сумна нотка.

— Вона пішла, і нам час рухатися далі, — додав Рівен. — Ми нічого не можемо вдіяти. Якщо залишимось тут — помремо з голоду. Провізія скінчилася.

— І ром, — додав Рен, і Джак обернувся до них.

— Ми

не можемо

здатися, — різко сказав він.

Рен і Рівен коротко переглянулися.

— І що ти пропонуєш нам робити? — запитав Рівен. — Загинути заради її честі? Ми ж, блядь,

пірати

. — Він кивнув на арку. — Як би мені це не вбивало душу, Езміра лишилася позаду. Вона

загинула

, а ми тут просто легка здобич.

— Ми завжди можемо пришвартуватися в найближчому місті і спробувати знайти якусь інформацію про це. Можливо, вона щось пропустила, — додав Рен.

Джак роздув ніздрі, але в глибині душі він знав, що вони мають рацію.

Боже

, як він ненавидів, що вони мають рацію. Він кивнув, почухавши потилицю, не наважуючись зустріти їхні погляди.

— Ага.

Решта екіпажу виходили з печери по двоє-троє.

Думка про те, що вона зникла, скручувала Джаку нутро. Він задіяв усі свої магічні сили, кожну бурю чи вітер, які міг викликати за допомогою магії, але нічого не допомогло. Що б це не був за бар’єр, його магія була сильнішою за магію всього екіпажу.

Його пальці пробігли по холодній поверхні арки, щелепи стиснулися. Джак прошепотів:

— Ми повернемося за тобою, капітане. — Він майже бачив її обличчя у вируючому світлі щита, як вона закочує очі, кажучи йому, щоб він не був таким драматичним.

Він ледь не розсміявся від своєї галюцинації. Вона ніколи не зрадила б його, і він знав це з упевненістю, глибшою за будь-яке лезо.

Езміра була жорстокою і брутальною, але понад усе — відданою, якщо вже дарувала довіру.

Глибоко вдихнувши, він дістав з чохла в чоботі кинджал і притиснув його кінчик до поверхні бар'єру, спробувавши ще раз, тільки один раз. Лезо спалахнуло, торкнувшись щита, але більше нічого.

Зітхнувши, він повернувся до Рена і Рівена.

— Гаразд, рушаймо. Подивимося, чи знайдемо щось.

Коли вони просунулися вперед, наближаючись до входу в печеру, тунелем пробіг холодний подув, зволоживши повітря і загасивши половину смолоскипів.

— Що це було? — прошепотів Рен.

—

Тихо

, — шикнув Джак. Але тиша стала ще більш гнітючою. І тоді почалося — повільна, підступна темрява, що просочувалася по краях зору, перетворюючи стіни на рухливі тіні, які здавалися живими й стискалися довкола. — Що це, в ім'я всіх богів?

Рівен вихопив меча.

— Чорт, ми тут не самі!

Раптом Рен завмер, його погляд зафіксувався на чомусь, чого Джак не бачив. Його обличчя зблідло, факел затремтів у руці, а потім впав на землю біля ніг, і полум'я згасло. Він похитнувся назад.

— Ні... ні,

НІ

! — Останнє слово перервав крик, коли він відступив до найближчої стіни, задихаючись і дивлячись на щось за тінями.

За кілька кроків ліворуч від нього Рівен широко розплющив очі, наче побачив привид.

— Чорт! — Він обернувся до Джака. — Це магія ельфів.

— Ельфів?! — повторив Джак. Він оголив зуби, схопив їх обох за рукави і потягнув до входу в печеру.

З кожним кроком сильне тепло обпалювало його спину, і раптом його одяг спалахнув.

Не було ні факела, ні чогось іншого, що могло б запалити іскру. Навіть Дрейвін Роу не був поруч, щоб стати винуватцем.

Це було єдине, про що Джак ніколи нікому не розповідав — він боявся дотику полум'я.

— Чортові цицьки Каліпсо! — крикнув він, коли його руки спалахнули.

Вони вибігли з печери і побачили решту екіпажу в повній паніці.

Джак впав на землю і бився в піску, відчайдушно намагаючись загасити полум'я, але що б він не робив, воно не згасало. Він дивився, як вогонь огортає його шкіру, але його тіло залишалося цілим. Воно не покрилося пухирями від спеки і не плавилося від жару.

Алек кричав за кілька метрів від нього, розмахуючи мечем у порожньому повітрі. Його голос зривався, коли він опустився на коліна.

Поруч інший смертний з їхньої команди, Торін, кружляв у шаленому танці, обхопивши обличчя руками, ніби відганяючи невидимих істот.

— Павуки, — задихався він, обличчя було спотворене від жаху. — Вони всюди! Повзають... під моєю шкірою... Я

відчуваю

їх.