Привид під припливами

Серце Езміри забилося, коли він став між її ногами, а її руки ковзнули вниз, щоб зустріти його руки, які тримали її за талію. Вона затамувала подих під його поглядом, коли він провів великими пальцями по її стегнах.

Жоден з них не говорив, і на мить вона не наважувалась дихати, вага тиші загрожувала задушити її.

Вона нахилилася, пальцями занурившись у його волосся, і коли їхні обличчя знову наблизилися, прошепотіла:

— Чого ти хочеш, Дреє? — Езміра могла б присягнутися, що його тілом пробіг дрож, коли її губи вимовили його ім'я.

— Те, що заборонено в усіх сенсах цього слова, — пробурмотів він, провівши руками по її хребту і притиснувши її до себе.

Її губи торкнулися його, наче привид, і за його зіницями спалахнуло пекельне полум'я.

— І що це може бути?

— Тебе, — видихнув він. — Хіба це не було очевидно з моменту нашої зустрічі?

Езміра відмовлялася вірити словам, що долинали до її вух. Це мала бути брехня, обман. Вона ніколи не використовувала свою силу на ньому. Ніколи не змушувала його жадати її. Вона просто ніколи не відчувала такої потреби, навіть у Якірній Пристані.

Чи то тому, що в глибині душі вона завжди знала, що це було під його палким поглядом? Чи тому, що це фатальне тяжіння між ними було чимось зовсім іншим?

Вона ніколи не переслідувала чоловіків, окрім як змушувала їх потрапляти в її пастки, коли це було потрібно. Але з самого початку вона ніколи не мала бажання використовувати це на Дрейвіні.

Світ загострився, коли її очі змінилися — не з волі чи гніву, а від нестерпного потоку почуттів, що врізалися в неї, наче шторм. Дрейвін був єдиним козирем, аби повернути її батька, і раптом думка відпустити його стала нестерпною.

— Чому? — її очі шукали його, коли це слово вирвалося з її вуст.

— Вважай, що я під твоїми чарами, Дике Полумʼя. Твої кігті впилися в мене в ту мить, коли ми зустрілися, і, клянусь всіма богами, вони не відпускають мене.

Нотка вразливості в його голосі застала її зненацька, ніби правда вислизнула з його вуст, перш ніж він встиг її стримати.

Вона затамувала подих, усвідомлюючи вагу його слів.

— Я ніколи не застосовувала цього на тобі. Не в такому сенсі. Клянуся.

Дрейвін ледь помітно похитав головою, дивлячись на неї з найніжнішою посмішкою.

— Я невдало вибрав слова. Я мав сказати, що зачарувала мене...

сама ти

.

Езміра не мала права дозволяти собі піклуватися про когось — не так, не коли на кону стоїть так багато. А проте вона була тут, заплутана в його обіймах, зачарована щирістю його очей і слів. Вона хотіла опиратися, відступити і нагадати собі про все, що може піти не так, про небезпеку і тисячі невідомостей, які оточували їх обох.

Але замість цього вона опустила руки йому на плечі, насолоджуючись теплом, що випромінювала його шкіра, коли вона нахилилася до нього.

Коли Дрейвін знову наблизив свої губи до її, світ знову зник. Був тільки він, тут, тримаючи її в цій прихованій ніші. Відчуття його губ на своїх, те, як він притискав її тіло до свого з незаперечним почуттям потреби, було сильнішим, ніж вона коли-небудь дозволяла собі відчувати до когось раніше. Її руки опустилися на його талію, пальці впилися в шкіру, ніби намагаючись утриматися від запаморочення, яке викликав його дотик.

Поцілунок поглибився, і вона загубилася в цьому відчутті — його тіла проти її, і силі його рук, що міцно тримали її. Його руки обмацували її шкіру, ніби запам'ятовуючи кожен сантиметр, кожну деталь.

Дрейвін раптово перервав поцілунок, стиснувши руки в кулаки біля її стегон і поклавши їх на скелю.

— Щось не так? — запитала вона, відчуваючи, як пришвидшується пульс.

— Боже, ні. — У його голосі пролунав рик, ніби він стримував себе. — Я просто не хочу зайти занадто далеко. Не хочу змушувати тебе до цього. — Він випустив здиханий сміх. — Ми ж не раз намагалися вбити одне одного.

Езміра доторкнулася носом до його, а потім вкусила його нижню губу, змусивши його застогнати.

— Ти справді віриш, що я терпіла б твої дотики, якби не хотіла цього?

В його очах спалахнув вогонь.

— Можливо, ні.

М’який гомін сміху та голосів пробився крізь тишу їхньої затоки, повертаючи її у реальність різким поштовхом. Вони завмерли, а її погляд метнувся до джерела звуку з боку стежки за лагуною.

Вони ледь наважувалися дихати, коли голоси ставали все гучнішими — це були люди, які поверталися додому зі свята.

Вона швидко випросталася на камені, її щоки палали як від близькості, так і від несподіваного переривання.

Дрейвін ворухнувся, озирнувшись на стежку, прислухаючись.

— Схоже, у нас знову компанія, — буркнув він.

— Ага, — тихо сказала вона, все ще дивлячись у бік шуму. — Схоже, лагуна не така відокремлена, як я думала.

Езміра занурилася у воду поруч із ним, і вони знову сховалися за очеретом і ліліями.

І тоді з іншого боку лагуни пролунав плескіт — кілька русалчиних хвостів здійнялися над водою, коли люди пірнули в озеро. Обоє обернулися в той бік, і Езміра підозріло звузила очі, розмірковуючи, чи не пірнути під воду, щоб побачити, що відбувається.

Але Дрейвін зупинив її дотиком.

Він ніжно провів рукою по її руці.

— Мабуть, я повинен відвести тебе до палацу, перш ніж нас помітять.

Езміра зітхнула і закотила очі.

— Який ти джентельмен.

Дрейвін обійшов її у воді і, простягнувши їй руку, дражливо посміхнувся.

— Дозволь мені провести тебе, Дике Полумʼя.

Вона не змогла стримати посмішки, коли поклала руку в його.