Привид під припливами

Капітан не вітав їх охоче, і в його очах не було ні краплі доброти, коли він оглядав кожного з них по черзі, зупинившись на Езмірі.

Темний погляд зустрів її з поєднанням роздратування та тривоги під глибоко насупленими бровами. Сайріс стояв із схрещеними руками, а поли його довгого капітанського плаща розвівав вітер.

— Вже повернулися? Що, в ім'я всіх богів, там сталося?

— Батьку, — мовила Езміра, ступивши вперед, і навколо її ніг зібралася вода, поки решта екіпажу переминалася з ноги на ногу. — Нам треба поговорити. Я випадково почула в Лефайріні інформацію, яка, на мою думку, тебе зацікавить, і якщо ми домовимося, то треба діяти швидко.

Блеквуд підняв одну брову.

— Так? Ти щось

підслухала

? — У його тоні вже відчувалось, що це навряд чи правда, і вона ледь стримала усмішку. — І про що ж мова?

Езміра гнівно видихнула.

— Це питання, яке краще обговорити наодинці, капітане. — Вона кинула йому загрозливу посмішку.

Він стиснув щелепи, ще раз окинувши поглядом екіпаж.

— На свої місця, готуйте корабель.

Сайріс розвернувся і попрямував до свого кабінету, а Езміра йшла за ним, залишаючи екіпаж займатися своїми справами.

Кабінет Блеквуда був висічений у кормі корабля, з високими вікнами, що вигиналися по задній стіні. Езміра впевнено ступила до центру кімнати, відчуваючи на собі пильний погляд батька, який уже сидів за своїм масивним, побитим часом столом. Поверхня столу була зіпсована слідами від кинджалів, обвугленими слідами та розлитим чорнилом, а мапи й морські схеми безладно вкривали його.

Вона подивилася на свого батька — волосся чорне, як ніч, схоже на її власне. І очі майже однакові. Його обличчя було вкрите зморшками моряка, що провів життя під сонцем, але тепер на ньому чітко читалася тінь люті. Езміра стояла перед ним незворушна, кидаючи йому виклик, хоч він і намагався змусити її відчути себе дріб’язковою.

— Ти даш мені якесь пояснення, чи відразу перейдемо до покарання за твою непокору?

З її вуст вирвався роздратований сміх.

— Непокору...

— А як ще назвати порушення наказу? Ти мала залишитися в Лефайріні на три дні. Взяти, що зможеш. Триматись у тіні… добути хоч щось цінне. А стоїш тут — із порожніми руками.

Езміра не завжди погоджувалась із батьком. Вона насолоджувалась грабунком, але не прагнула мати справу з політикою чи обов’язками, які несе лідерство. Саме тому вона ніколи не кидала йому виклик за звання капітана.

— На суші я виконую обов’язки капітана. — Її тон містив у собі всю ту зухвалість і непокору, в яких він її звинувачував. — Оскільки ти фізично не можеш ступити на землю, рішення залишалося за мною. Я вважала за необхідне повернутися, дізнавшись про короля Роу та його плани.

— Ти перший помічник капітана «Нічного Привида». — Він тричі стукнув пальцем по дерев'яному столу. — Ти друга за рангом і...

— Друга, чи просто зброя? — перебила вона, гнів спалахнув у ній, зябра на шиї роздулись.

Езміра згадала про всю силу, яку вона мала в собі, і про те, що страшний Сайріс Блеквуд був би таким самим, як і всі інші знесилені пірати, що плавали морями. Бо якби не її вплив, що дозволяв їй контролювати припливи і розум людей, він був би ніким — не

мав

би нічого.

Але королівства про це не знали.

— Езмі...

Його лагідне прізвисько завжди було її слабкістю. Та вона знала: сказане ним зараз — це спроба викликати в ній провину за ті слова, що так необережно зірвалися з її вуст.

Вона роздратовано зітхнула, ніздрі роздулись, але очі м’яко зустріли його погляд.

— Скажи, що я помиляюся. Подивися мені в очі, батьку, і скажи, що я не є лише інструментом для виконання твоїх воль.

Колись Сайріс був людиною, народженою в Королівстві Лефайрін, яка швидко пройшла шлях від пірата до найманого мечника. А потім, понад дев'ять століть тому, коли Королівство Мейрініс занурилося в глибини, цей чоловік отримав дар вічного життя. Але це був зовсім не дар.

Це було прокляття, що прикувало його до моря — кара богів за всі його злочини.

Капітан відкинувся на спинку крісла, провівши рукою по бороді.

— Езмі, ти ж знаєш, чому все саме так. Чому так було й буде завжди. Я не можу ступити на землю.

Вона вигнула брову, і на її губах з’явилась насмішлива посмішка.

— Ти міг би, — кинула вона.

Він презирливо скривився і випустив різкий сміх.

— Ага, і що ти хочеш, щоб я зробив? — Він встав зі свого місця і повільно підійшов до неї. — Хочеш щоби мої легені горіли, наче я тону? Щоб туман застилав очі, як у глибині? Щоб їжа здавалася гіркою сіллю, а смак — наче тухла морська вода?

Сайріс височів над нею, посміхаючись, коли вона слухала нагадування про все, що включало його прокляття.

Езміра чула цю промову незліченну кількість разів протягом століть. Вона добре знала, чому він ніколи не ступав на землю царства. Але це ніколи не заважало їй провокувати його, коли він ставав надто дратівливим.

— Я лише сказала, що ти міг би — адже ти не загинеш.

Вона схрестила руки.

Він видав різкий сміх і відступив від неї на крок. Вони обоє не знали що робити, чи продовжувати сваритися, чи просто посміятися з цієї суперечки.

— Так, Езмі. Я б за лічені хвилини збожеволів, — сказав він, повернувся до свого столу, похитавши головою, і тихо засміявся.

Езміра часто дивувалася, як він не збожеволів за століття, проведені на борту «Нічного Привида». Вона завжди вважала себе рабинею глибин, але насправді ним був її батько. Вона могла перетворюватися зі смертної на сирену, а він залишався таким, як був: безсердечним, жорстоким і

ув'язненим

.

— Залиш божевілля. Твої вперті вуха почують, чому ми повернулися? Чи мені доведеться спонукати тебе до послуху? — Вона підморгнула йому, і світ навколо загострився, коли її зіниці змінилися з круглих на вертикальні щілини.

— Не смій. — У його голосі зникла іронія.

Це було єдине правило для неї на його кораблі — ніколи не використовувати свою силу проти нього, хоча ця думка часто приходила їй в голову.

Езміра підняла брову, поклавши руки на стегна.

— Гаразд, — буркнув він. — Що змусило тебе так

поспішно

повернутися сюди?

Вона заклала руки за спину, неквапно підійшла до столу й стрибнула на нього, вмостившись просто на мапи та розкидану зброю.