Страница 153 из 199
Глава 74
РОЗДІЛ 63
ДРЕЙВІН
— Ні, зупинись! — закричав Дрейвін, коли Езміра потягнулася до кісток, але ще до того, як вимовив друге слово, він уже знав, що запізно.
Він безпорадно дивився, як її тіло здригнулося, а шкіра зблідла в ту мить, коли її пальці торкнулися решток, ніби вони висмоктали з неї життєву силу. Руни, що вкривали її руки, спалахнули так яскраво, що ледь не осліпили його, коли він кинувся до неї. І коли світіння згасло, вони вже сяяли тьмяним багряним, з відтінком попелу, що пронизував і її шкіру — більше не бірюзові, якими були відтоді, як вони прибули сюди.
Сила, яку вона завжди випромінювала, більше не пульсувала з її тіла, а тепер виходила з кісток.
Дрейвін кинувся вперед, впіймавши її саме в той момент, коли її коліна підкосилися, і йому самому довелося впасти на коліна. Її тіло знесилено обм'якло на ньому, коли він обережно опустив її на підлогу. Пульс Езміри слабо бився, коли він притиснув пальці до її шиї, але дихання перестало підніматися і опускатися в ритмі.
Паніка охопила його, і він ледве міг дихати, дивлячись на неї в своїх руках.
Це не було схоже на те, як вона зомліла, коли вони боролися з кречумсами. Тоді її серце ще билося, а груди підіймалися і опускалися. А зараз він боявся, що вона зникла повністю — втрачена через якесь темне чаклунство, що поглинуло її тієї ж миті, коли вона торкнулася тих решток. Він ніколи не бачив її такою беззахисною, й обхопив її міцніше, відмовляючись відпускати.
— Дике Полумʼя. — Він обережно похитав її, голос його був тихим, відчайдушним і благальним. — Ти мусиш прокинутися. Повернися до мене...
Дрейвін стиснув щелепи, відчуваючи, ніби благає труп, але відмовлявся в це вірити. Серце болісно забилося від цієї думки. Він не був готовий до паніки, що охопила його, або до гризучої безпорадності, яка змушувала його лютувати на те, що забрало її у нього.
—
Езміро
! — Він не зміг стримати тремтіння в голосі. Його пальці впилися в її руки, ніби сам дотик міг притягнути її назад до нього — до світу.
Дрейвін вивчав її обличчя, вбираючи кожну деталь, ніби ще не запам'ятав кожну її рису. Езміра вже не дивилася на нього тим визивним поглядом, якого він чекав щоранку.
Тепер вона лежала в його обіймах, ніби на межі життя і смерті, така тендітна… така
людська
.
Тоді він усвідомив, що десь у хаосі їхнього неохочого перемир'я вона пробилася до його серця. Езміра була силою природи, бурею, яку ледь вдавалося стримати, і він хотів, щоб вона повернулася — сюди, до нього.
З калатаючим серцем, він нахилився до її вуха.
— Де б ти не була, борись, щоб повернутися. — Ці слова були ледь чутні. — Знайди дорогу назад...
до мене
.
Секунди минали, як години, і саме коли його хватка ослабла, а крижана нитка страху ще міцніше обхопила його серце, руни на її руках знову засяяли.
Кістки на вівтарі затремтіли, відгукуючись тим самим сяйвом, і раптом, у спалаху світла, Езміра розплющила очі і задихано вдихнула.
Її груди здіймалися, вона кліпала очима, які наповнилися панікою. Погляд рвучко знайшов його, дикий і шукаючий, наче вона щойно вирвалася з найглибшого пекла.
— Езміро! Ти в порядку! — Дрейвін тримав її, відгортаючи пасма волосся від її обличчя. — Ти в безпеці, — повторював він знову і знову, ніби намагаючись переконати в цьому самого себе.
Її пройняло тремтіння, і вона витягнулась, вчепившись у його руки, а очі стали дикими і розфокусованими. Кігті вислизнули з її пальців і впилися в його шкіру, але він ледь відчував біль через свою турботу. Він міцно притиснув одну руку до її плеча, а другою ніжно обійняв її обличчя, дивлячись в глибину її морських очей.
— Дике Полум’я, — прошепотів він, і в голосі його чулося полегшення, — ти повернулася. Ти тут. Тут зі мною.
Дрейвін дивився на неї, вбираючи в себе її переляканий погляд, ніби вона щойно побачила жахи всього життя і намагалася знайти вихід із них.
Вона моргнула, і хвиля виснаження охопила її обличчя. Потім вона глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Однак її кігті все ще впивалися в нього, ніби вона боялася, що він зникне, якщо вона відпустить його.
— Що сталося? — Його великий палець провів по лінії її щоки. — Куди ти потрапила?
Езміра дивилася на нього, нерівно дихаючи, і він помітив легке тремтіння в її руках. Минуло кілька хвилин, але нарешті її голос прорвався, грубий і сповнений шоку.
— Ми в печері. У Мейрінісі.
Він швидко кивнув.
— Так.
— Ми живі.
Вона говорила так, ніби не вірила в це, і її пульс, який раніше був слабким, тепер бився під його пальцями.
Він на мить зморщив брови, не в змозі уявити, що вона пережила, щоб повірити в інше.
— Ми живі.
Езміра ковтнула й спробувала підвестися, але Дрейвін утримав її руку, щоб підтримати. Коли вона випросталася, погляд її впав на кістки, вкриті рунами. Її пальці потягнулися до них, але зупинилися, і по обличчю пробігла тінь страху.
— Що сталося? — знову запитав Дрейвін. Лють просочувалася в його венах, а полум’я билося об велсінітовий браслет, чекаючи, щоб спалити все, що могло завдати їй шкоди. Він ніколи не бачив її такою розгубленою — навіть не думав, що це можливо.
— Я була тут… і водночас ні, — нарешті заговорила вона, голос її був захриплий. — Наче мене перенесло крізь сам час і помістило всередину спогаду.
Вона на мить замовкла, не відриваючи погляду від кісток.
Його очі спалахнули.
— Що ти маєш на увазі?
— Дрейвіне... — голос Езміри затремтів, коли вона повернулася до нього. Її очі шукали його, а вираз обличчя сповнився горем. — Нейріса та Каліпсо…
— Загублені богині, — закінчив за неї він.
— Вони… вони ніколи не покидали королівство. Ніколи не покидали свій народ. — Вона ковтнула, коли гнів спотворив її ідеальне обличчя.
Свідомість Дрейвіна пішла обертом, погляд метнувся від неї до кісток. В його шлунок опустилося важке відчуття, горло стиснулося.
— Езміро, чиї це рештки?
З її сповнених гніву очей скотилася сльоза.
— Мої, — прошепотіла вона.
Його світ закрутився, намагаючись осягнути це єдине слово, вимовлене з такою впевненістю. Воно заплуталося в його свідомості, розриваючи спогади про неї. Про те, як вона не була схожа на жодну жінку, яку він коли-небудь зустрічав, випромінюючи силу, не схожу на жодну істоту, яку він коли-небудь бачив. Силу, як… в
богині