Привид під припливами

— ЗРОБИ ЩОСЬ! — крикнула йому Езміра, благаючи, а сльози котилися з її очей.

Але Сайріс міг лише дивитися.

Айра різко видихнув. Його щелепи стиснулися, а погляд став суворим.

— Це єдиний спосіб захистити світи, — пробурмотів він, наче переконував себе.

— Брехун! — прошипіла Нейріса.

— Заткнися! Якщо не зроблю цього я, зроблять вони, — гримнув він на неї, вказуючи на Вайден та Вілейма, які виглядали так, ніби хотіли вирвати кинджали з його рук і самі вбити богинь.

Але тоді Айра повернувся до Каліпсо, і коли він знову заговорив, його голос був м'яким.

— А я можу зробити це швидко.

— Давай же, Айро! Лиш потрібно, щоб клинок залишився в їхніх серцях! — зашипів Вілейм, і Вайден кивнула.

— Я знайду тебе знову, — прошепотів Айра, і його голос звучав зломлено.

Езміра притиснула руку до рота, коли жовч підступила до горла.

Не давши Каліпсо відповісти, Айра рушив рукою і одним жорстоким рухом встромив велсінітовий кинджал їй у груди — прямо в серце.

Езміру охопила нестерпна біль, яка забирала подих. Вона відчувала, ніби тоне у вогні та льоді. Вона кричала, звиваючись від болю, а її тіло повторювало рухи Каліпсо біля стіни, і з кожним ударом серця її сили слабшали.

Крізь затуманений зір Езміра бачила, як Айра рухається до Нейріси. Сестра кричала, бурхливо борсаючись, але одним безжальним ударом він встромив другий кинджал у неї.

Близнючки-богині звалилися разом, їхні колись божественні обриси слабшали. Колір їхньої шкіри став попелясто-сірим під прокляттям велсініту, а кинджали залишилися в їхніх грудях.

Езміра впала на коліна, відчуваючи, ніби її душу вирвали з тіла. Вона повільно підняла погляд на свою бездиханну богиню, а Айра ніжно доторкнувся пальцями до її щоки.

Вона відчувала все, що відчувала Каліпсо. Його дотик палив, коли темрява охоплювала її — сутність виривалася з тіла, пливучи, як дим, що розвіюється на вітрі.

Вежа почала тремтіти, саме королівство здригалося в протесті, а хвилі за його межами піднімалися в гніві.

Боги почали сваритися, сперечаючись, що робити, коли замок затремтів і з далеких околиць міста пролунали крики.

— Асайрусу потрібні їхні душі, щоб завершити справу! — кричала Вайден.

— Та певно ж мало бути хоч щось, що підказало б, що має статися, коли їх проткнуть! — заперечив Вілейм.

Асайрус

?

Хто

, в ім'я всіх богів, так

ий

Асайрус

?

— Вони викували кинджали — і це всі вказівки, які ми отримали. Ти була там, тож знаєш не більше за мене, — відрізав Айра, а в його очах вирувала буря палаючих вогнів.

Вайден підійшла до нього, вказавши пальцем на обличчя Бога Гніву.

— Краще, щоб ти вцілив їм у серця, бо інакше, клянусь, наступний кинджал знайде дорогу в твої груди.

Рух привернув увагу Езміри, і вона побачила, як дві кулі, схожі на сфери морського світла, вилетіли з тіл богинь і вислизнули з кімнати, поки боги сварилися між собою.

Сайріс побіг за ними, ніби від цього залежало його життя.

І тоді її мука почала танути, разом із самою сутністю. Вона відчула, як її тягне кудись, як душа розсипається, шукаючи нову оболонку. Коли видіння закружляло й почало змінюватися, вона почула плач двох новонароджених і опинилася в королівських покоях, де в центрі стояли дві розкішні колиски.

Погляд Езміри ковзнув до дверей, де дві сяючі кулі, одна блакитна, інша золота, пропливли крізь них і попрямували до немовлят. Сайріс забіг до кімнати за мить і разом із нею завмер, приголомшений, спостерігаючи, як кулі ввійшли в крихітні тіла в колисках.

Шкіра немовлят одразу засяяла неземним світлом, кожна відповідно до кольору своєї кулі.

Замок продовжував здригатися, бо за його стінами вирувала загибель Мейрінісу — кришталеві люстри хиталися, полиці деренчали, крики долинали з коридорів.

Погляд Сайріса затримався на одній з дівчаток — із волоссям темним, як ніч, і блакитними, як море, очима. Він простягнув руки й підняв її з колиски.

— Не смій, ти, виродку, — прошепотіла Езміра, дивлячись на це.

За мить він вибіг із кімнати, залишивши іншу дитину.

Езміра простягнула руки до тіла сестри, але вони прослизнули крізь неї, наче вона була привидом.

— Чорт! — закричала вона, але замок знову затремтів, і вода почала просочуватися в кімнату з-під дверей. — Мені так шкода, — сказала вона, сльози ринули з очей, коли вона відвернулася від Серіни і вибігла з кімнати.

Вона мчала коридорами, намагаючись повернутися до вежі, до свого тіла —

тіла Каліпсо

.

На півдорозі вгору спіраллю сходів гострий, пронизливий біль прорізав її руки й хребет. Вона впала на коліна, з її горла вирвався крик.

Езміра розпласталася на сходах, корчачись від мук, коли знову побачила, як руни проступають на її шкірі, здіймаючись угору руками.

— О, боги… — прошепотіла вона, підносячи тремтячі руки до обличчя, обертаючи зап’ястя, щоб роздивитися червонуваті символи.

Її охопило дивне відчуття, ніби невидима сила намагалася повернути її у світ, звідки вона прийшла, а краєчки зору затуманилися і розмилися.

— Ні, — задихаючись, прошепотіла вона, пальцями шкребучи стародавні кам'яні сходи, на яких стояла.

Їй потрібно було більше, треба було зрозуміти. У тому спогаді Езміра була могутньою, недосяжною —

богинею

.

Езміра була Каліпсо, однією із загублених Богинь Моря Раймеллу. Тільки Серіна була права — вони ніколи не були загублені. Вони були

зраджені

.

Вона напружилася, намагаючись протистояти силі, що тягнула її назад, серце гупало в вухах. Але сила була невблаганною, і видіння продовжувало зникати, її хватка за спогад слабшала, наче вода, що вислизає з пальців.

Останні обриси розчинилися, як туман, і, розплющивши очі, вона знову опинилася у склепі.