Страница 151 из 199
Глава 73
РОЗДІЛ 62
ЕЗМІРА
Езміру охопила величезна сила. Вона була сильнішою за все, що можна було уявити, ревіла сильніше за припливи, наче блискавка, що спалювала її зсередини. Крик вирвався з її горла, поки хвиля нарешті не вщухла, а магія не пробігла по її тілу.
Вона намагалася віддихатися, і коли нарешті набралася сміливості, щоб відкрити очі, вони розширилися в шокованому погляді — Езміра побачила, як тремтять її руки.
Руни. Вони
зникли
.
Серце забилося так сильно, що вона думала, ніби воно ось-ось вискочить з грудей, і вона почала гарячково оглядати приміщення. Вона вже не стояла в таємному склепі, а була в башті замку.
Погляд натрапив на Покрову Видінь, і Езміра кинулася до неї, ледь не перечепившись об власні ноги. Задихаючись, вона вчепилася в кам’яний край і зазирнула у воду. Шок пройняв її, наче кинджал, щойно вона побачила своє відображення.
Жінка, яка дивилася на неї, мала таку природну красу, що вона ледь не впала на коліна. Її шкіра мерехтіла перламутровим блиском, наче її поцілував місячний промінь на хвилях. Волосся вже не було чорним, як нічне небо, а мало синьо-сріблястий відтінок, прикрашене блискучими перлами та мушлями, що витали навколо неї, ніби вона була у воді. Її пазурі та перетинчасті пальці тепер були на виду, і вона розуміла — це не тимчасова зміна, а, скоріш за все, постійна риса.
Єдине, що вона впізнала в собі, це очі. Ці примарні, крижані блакитні очі.
Раптом гострий біль пронизав її череп, і перед внутрішнім зором спалахами закрутилися видіння. Езміра побачила себе у цьому новому образі й когось, хто виглядав її близнюком, стоячи гордо, легко керуючи морями. Вона могла лише здогадатися, що то була Серіна. Ледь змахнувши зап’ястями, вони здіймали хвилі, закликали бурі й закручували водоверті на власний розсуд.
Тоді вона зрозуміла, що це були не бачення, а
спогади
.
Езміра і Серіна були
богинями
.
Богинями-близнючками
.
Тими, хто був втрачений для цього світу протягом століть…
Видіння потемніли, кольори розпливлися й злилися, коли пам’ять змінила свій хід. Хвиля жаху залила її кров крижаним холодом, дрижання прокотилося крізь її сутність, коли перед очима постала нова, страшна сцена.
У найвищій вежі замку перед нею розігралася сцена. Вона і її сестра — принаймні, вона
думала
, що це вони, в цих нових, незнайомих образах — стояли, притиснуті до стіни, скуті велсінітовими кайданами, лозою і полум'ям, а з їхніх очей текла кров.
Кімната була переповнена; інші істоти, що випромінювали нескінченну силу, стояли навколо близнючок, прикутих до стіни. Езміра підійшла ближче, щоб роздивитися, хто ці істоти.
Перший був чоловік. Його статура була масивною, кожен м'яз виліплений, наче викуваний століттями насильства, а під його темною шкірою пульсувало червоне світло, наче живі вени вогню. Поруч стояв інший чоловік. Він був високим і гнучким, з диким, заплутаним рудим волоссям, в яке були вплетені лози. А з боку від них стояла жінка бездоганної краси. Її волосся було чорним, як річка, і мерехтіло сріблом й золотом при кожному найменшому русі, а її світла шкіра мала ледь помітний сяючий блиск.
Холодний, неприємний жах пробіг по тілу Езміри, коли вона впізнала їх. Вона бачила їх зображення протягом свого довгого життя в королівстві — на кам'яних статуях, в стародавніх текстах і переказах.
Це були Айра, Вілейм і Вайден. Інші боги Раймеллу.
І всі вони використовували свої сили, щоб утримати близнючок на місці.
Погляд Езміри впав на підлогу, лише за кілька кроків від місця, де тримали богинь. Вона задихалася від видовища двох закривавлених тіл, що лежали перед ними, з коронами, заплутаними в волоссі.
А потім, у кутку, з жахом, викарбуваним на кожній рисі обличчя, стояв Сайріс Блеквуд.
— Що ви зробили з родиною Айресс?! — ревів він.
Вона зробила нерішучий крок уперед, зосередивши погляд на трупах.
Айресс
. Це, мабуть, її...
батьки
.
І вони були мертві, кинуті, як сміття, в кривавій купі на підлозі.
Езміра з жахом роззявила рота, а боги ігнорували вибух Сайріса.
Щось привернуло її увагу, і вона побачила Айру, що стояв перед сестрами з двома кинджалами в руках — леза блищали, наче рідне зоряне світло, всередині якого нуртував велсініт. Сама зброя випромінювала силу, наче була викувана з самої сутності богів.
Езміра з жахом дивилася, як погляд Айри зустрівся з її іншим «я» — богинею, прикутою до стіни. Вона кинулася до них, щоб зупинити те, що мало статися.
Коли вона подивилася на Бога Люті й Війни, все, що вона побачила в його очах, — це нескінченний конфлікт. Тоді Езміра зрозуміла, що
знає
ці очі.
Її улюблені очі кольору віскі, що палали полум'ям.
Це були очі Дрейвіна.
Тільки тепер вони мерехтіли від люті та болю, і вона не могла зрозуміти, чому.
Чому вони це роблять? Як це могло статися? І чому, в ім'я всіх богів, Айру це хвилює, якщо він тримає кинджали?
Тоді заговорила її сестра-близнючка, голос якої тремтів від люті.
— Вони хочуть нас знищити, Калі.
Каліпсо
.
Езміра роззявила рота. Здивовано розширивши очі, вона дивилася, як її інша форма розмовляє з Айрою. Голос Каліпсо був сповнений відчаю, коли вона сказала:
— Ти справді хочеш мене вбити?
На мить обличчя Айри пом'якшало, його губи розтулилися, ніби він хотів щось сказати. Але блиск його кинджалу відбився в морському світлі, і він зробив крок уперед.
— Назад дороги вже немає, — прошепотів він, наче самому собі. — Це не мій вибір.
Серце Езміри розбилося на безліч шматочків, ніби повторюючи те, що відбувалося в грудях Каліпсо.
Двоє інших богів рушили ближче, і сила сестри вдарила по вежі, натискаючи на кайдани з велсініту, аж ті розжарилися. Вибух магії був такий, що Езміра вхопилася за груди.
Але припливу сили все ще не вистачало, щоб вирватися, і нічого не можна було вдіяти.
І тоді Айра рушив.
Езміра бачила це в його очах, у тому, як він здригнувся, тримаючи зброю.
— Ти не мусиш цього робити, — сказала Каліпсо м'яким, майже благальним голосом.
Нейріса, або Серіна, випустила з себе моторошний сміх.
— Ти знаєш, чого вони бояться — вони не можуть контролювати нас, тому хочуть знищити.
Езміра повернулася до батька, який спостерігав за тим, що відбувається, дивлячись крізь неї, ніби її навіть не було. Хоча, мабуть, її й справді не було.