Страница 150 из 199
— У книзі та на арці, що привела нас сюди, — закінчила вона. — Чому Серіна не виставила герб нашої родини на показ?
— Я став ще більше сумніватися в усьому, що стосується її, — зізнався він.
Знову зосередившись на дверях, вона простягнула руку, і її пальці злегка торкнулися каменю. Різьблення ледь-ледь спалахнули при її дотику — так само, як тоді, коли вони натрапили на печеру.
Езміра не могла заперечити магнетичну силу, яка ніби кликала її за стіну.
— Я знаю, що маю звичку забороняти тобі чіпати речі..., — почав Дрейвін, і на її обличчі з'явилася посмішка. — Але їх, думаю, ти можеш торкнутися.
Він відступив убік, повільно кивнувши головою, і його ямочка на щоці стала добре видна.
— Там щось є, — сказала вона. — Я це відчуваю.
Він подивився їй в очі.
— Тоді, можливо, те, що ти відчувала весь цей час, — це не тяжіння до королівства... а до того, що зачинено тут.
— Ага, — прошепотіла вона.
Зібравшись із силами, Езміра притиснула долоню до центру символу тризуба, відчуваючи, як холод каменю проникає крізь шкіру.
Світіння емблеми стало сліпучим, поширившись на всі руни навколо неї. Двері затремтіли, навколо пролунав глибокий гуркіт, а потім раптом вони провалилися під землю, ніби ковзнувши в таємну порожнину.
Езміра відскочила назад, скрикнувши від раптового зрушення каменю, але Дрейвін встиг підхопити її за стегна. Вона відчула бажання притулитися до його дотику.
Перед нею здійнялися нескінченні хмари пилу, а за ними — приголомшливий запах затхлого, солоного повітря.
Коли пил осів, перед ними відкрилася темна кімната.
Вони обмінялися поглядами, і вона махнула рукою — кулі морського світла злетіли в простір, освітлюючи його, поки вони йшли за ними.
У центрі приміщення, на піднятій кам'яній платформі, стояли дві масивні кам'яні плити з викарбуваними на боках рунами. А на стіні прямо за ними в світлі морських вогників блищали леза двох кинджалів.
— Це склеп, — прошепотіла вона, ледь чутно.
Стіни кімнати були обкладені глибокими прямокутними нішами, висіченими в камені, що нагадували роззявлені роти. Пил прилипав до їхніх країв, а павутиння накривало запечатані гробниці, наче вуалі.
Дрейвін підійшов ближче до платформи в центрі, затримавши погляд на вирізьблених символах.
— Мабуть, тут похована родина Айресс.
Її охопило дивне відчуття, яке, здавалося, проникло в саму глибину її істоти. Не тямлячи себе, Езміра ступила на підвищення, а Дрейвін залишився стояти перед ним, спостерігаючи.
На покритих рунами плитах лежали повністю збережені скелети. Але це не було єдиним, що привернуло її увагу — на останках були ті самі знаки, що й на її тілі, викарбувані на кістках померлих.
Стоячи перед ними, вона відчула дивне відчуття в грудях — щось сильне, майже інтимне, ніби невидима нитка пов'язувала її з останками, розкиданими по каменях.
— Дике Полум’я?
Вона знала, що Дрейвін поруч, але його голос звучав так, ніби він був дуже далеко.
По її спині пробіг дрож, не від холодного вологого повітря, а від стародавньої магії, що шепотіла в її жилах і кликала її.
Поклик почався як легке тяжіння, легкість у грудях, яка раптом переросла в глибокий біль.
— Доторкнися
, — прошепотіла сирена зсередини.
Езміра простягнула руку до кісток, і останнім, що вона почула, був крик Дрейвіна, який кликав її. Його голос був болісним,
відчайдушним
. Але коли вона зрозуміла, що він сказав
«ні»
, було вже запізно.