Привид під припливами

Дрейвін, хоч і був єдиною опорою її розсудку, став відволіканням від усього важливого. Відволіканням, якого вона не могла собі дозволити, хоч як би сильно цього прагнула.

— Ага, ну... — почала Езміра. — Втім, правду кажучи, він багато чим був. Як і всі ми, мабуть. Чи був він добрим батьком? Ні.

Вона випустила сміх, який змусив Дрейвіна підняти брову, але в його очах промайнула іскра розваги.

— Але в глибині душі він був лідером. І хоча він робив жахливі речі, він завжди дбав про тих, хто був йому дорогий. Про свою команду і про мене. — Вона здригнулася і видихнула. — Він знає, що таке любов. Просто не знає, як її виказати.

Дрейвін підніс руку і витер їй сльози кінчиком великого пальця.

— Ти впевнена, що ми говоримо про Сайріса, Дике Полум’я?

Езміра розтулила губи.

— Я, мабуть, дочка свого батька.

Він випустив глухий сміх, але дозволив їй продовжувати.

⁠— Я намагаюся сказати, що... якщо те, що він забрав мене, призвело до занепаду королівства... я не думаю, що він знав, що це буде наслідком. Можливо, він дійсно знав, що я буду могутньою, і хотів отримати магію для себе. Зрештою, він пірат, і найкращий з них. І, можливо, я ніколи не дізнаюся правди, але... Дрейвіне…

— Але ти все одно його любиш, — закінчив за неї Дрейвін. — Він твій батько. Був ним століттями, і незалежно від того, як він тебе виховав, він показав тобі любов.

Вона розтулила губи, здивована, як легко він вгадав слова, які вона намагалася вимовити, знаючи, що навіть думати про це неправильно.

— А як ти думаєш, колись зможеш полюбити свого батька?

Якщо Езміра любила свого батька, який зробив її зброєю, то, можливо, він відчував те ж саме до свого.

Погляд Дрейвіна потемнів.

— Хотів би я сказати, що відчуваю те саме, що й ти. Його пріоритетом завжди була і буде влада. Він довів це того дня, коли віддав наші душі Айрі, коли ми були немовлятами. Атлас, його спадкоємець, поступається йому лише в цьому.

Король віддав душі своїх синів в обмін на владу?

Вона хотіла запитати більше, дізнатися правду про легенди спадкоємців Лефайріну і про те, як вони отримали свої сили, але біль у його голосі змусив її замовкнути.

— Я розумію, що Атлас — його спадкоємець, але ти теж його син, — сказала вона, і гнів заполонив її, коли вона подумала про те, що чоловік позбувся одного зі своїх дітей тільки тому, що той був другим.

Дрейвін видав безжиттєвий сміх, почухавши потилицю.

— Це складно. — Він довго мовчав, його вираз обличчя був нечитабельним. Але потім його голос став твердішим. — Деякі батьки не дбають про ціну своєї жорстокості — лише про кінцевий результат. Мій батько навіть оком не змигне, якщо моя сила поглине мене і я перетворюся на попіл. Єдине, про що він буде сумувати, — це втрата грізного Фенікса Лефайріна.

Езміра відвела погляд від нього, співчуття скручувало їй шлунок. Вона хотіла простягнути руку, знайти слова, які могли б полегшити біль за його твердим поглядом, але ніщо не здавалося достатнім. Весь цей час вона думала, що знає, як він почувається, що це, ймовірно, лише незначна ненависть або непокора до батька, але це було щось більше.

Хоча Сайріс був жорстоким, вона знала, що в кінці кожного дня він дбав про неї і її благополуччя. Востаннє, коли вона бачила його на борту «Нічного Привида», вони саме про це і сперечалися.

Батько Дрейвіна відправив його в море, не турбуючись про те, чи повернеться він. Хоча вона знала, що їй бракує важливих деталей про їхні стосунки, тепер вона розуміла, чому королю Роу було так легко відмовитися від свого сина, коли вона викрала його.

Він справді ніколи не дбав про Дрейвіна. І Езміра уявила, як сама підпалює короля і насолоджується видовищем його згоряння.

Не давши їй задати більше питань, Дрейвін різко обернувся, перевівши погляд на стіни.

— Але досить про це, — пробурмотів він рівним голосом. — Можливо, я щось пропустив, поки ти була без тями, а я оглядав місцевість. Адже я боявся залишити тебе беззахисною на землі.

Я боявся залишити тебе.

У грудях вона відчула дивне відчуття, ніби серце забилося швидше.

Дрейвін відійшов від неї, оглядаючи різьблення на стінах краю печери. Вона дивилася на нього, серце все ще було важке від усього, що він сказав кількома словами.

Дрейвін був так само розгублений, як і вона. Так само самотній.

Езміра не могла не відчути дивну близькість, що зростала між ними — зв'язок, викуваний спільними шрамами і різними шляхами, які якимось чином привели їх до одного місця.

Половина її створеного морського світла послідувала за ним, коли він наблизився до найдальшого краю печери. Вона ж оглядала стіни й підлогу в пошуках слідів прихованого проходу, будь-яких ознак, що вони пропустили, коли прийшли сюди перед тим, як почався хаос.

Езміра зітхнула, пробігла рукою по волоссю і закрутила пасмо навколо пальця, відчуваючи тиск купола Мейрініса.

І саме тоді вона зрозуміла, де вони насправді перебували.

Її очі спалахнули, а потім звузилися, зупинившись на певних різьбленнях і стовпах, після чого її погляд кинувся в усі боки.

Це зовсім не була печера.

Це був храм.

Кожне королівство мало храм, присвячений своєму богу-правителю, а це, в центрі якого вони стояли, було храмом, присвяченим Богиням Моря.

— Всі боги, — прошепотіла вона, відкривши рота і витягнувши шию, щоб побачити куполоподібну стелю.

А потім її погляд зупинився на колись величних кам'яних зображеннях Каліпсо та Нейріси. Їхні постаті сиділи на величезних тронах, наполовину зруйнованих, вкритих тріщинами, оброслих ракушками та морським мохом.

За мить тишу прорізав голос Дрейвіна.

— Іди сюди. Я, здається, щось знайшов.

Її пульс пришвидшився, і вона побігла до нього, обминаючи гострі скелі та поламані колони. Темрява густішала, коли вона бігла навколо стародавніх статуй, а потім зупинилася поруч із ним.

— Це двері, — промовив він, майже до себе, відчищаючи товстий шар водоростей і відкриваючи рунічні символи, приховані під ними. Езміра зробила крок ближче, її погляд впав на центр кам'яних дверей, де всі руни оточували той самий тризуб і змію з його книги. Вони ніби охороняли їх, захищали.

— Дреє, — почала вона і могла б присягнутися, що його тіло здригнулося від цього прізвиська. — Я думаю, цей символ — герб. Герб родини Айресс.

Він видихнув.

— Це було б найлогічніше. Але чому його немає по всьому Мейрінісу? Зазвичай є прапори… відмітки на зброї. А тут — нічого. Єдині місця, де ми це бачили…