Привид під припливами

Вартовий обійшов ріг, його гострий погляд зупинився на них. Він випростався і зробив крок ближче. Езміра помітила, як він міцніше стиснув спис, коли його погляд впав на Дрейвіна.

— Що ви тут робите? — запитав вартовий, поглядаючи на них з підозрою. — Зараз глибока ніч.

— Чорт. — Дрейвін застиг.

Від нього випромінювалася сила, і вона відчула, як його полум'я прагне вирватися назовні, але його стримував браслет з велсініту.

Езміра випередила його, перш ніж він встиг зробити щось дурне, і, дивлячись вартовому в очі, прошепотіла:

— Залиш це мені, Дреє.

— Що, в ім'я всіх богів, ти замислила? — пробурмотів він.

Вона глибоко вдихнула і підійшла до вартового.

— О, не звертай на нас уваги. Ми просто не могли заснути. — Вона недбало махнула рукою.

Вартовий застиг у напруженій позі, коли вона наблизилася, і вона знала, що він має прямий наказ ніколи не нападати на неї. Однак вона не знала, чи є у них таємний протокол щодо Дрейвіна, і не хотіла ризикувати.

— Вибачте, Езміро. Просто дивна година для нічних прогулянок. Це може бути небезпечно.

Езміра нахилила голову набік, зупинившись за кілька кроків від нього.

— А чому це небезпечно? Є щось, чого нам слід боятися?

Не давши вартовому вимовити й слова, вона кинулася вперед, обхопила його за горло і притиснула до стіни. Його очі спалахнули, але він не встиг зреагувати, бо вона зачарувала його поглядом, змінюючи його за допомогою своєї сили.

Звук кроків Дрейвіна заповнив коридор, коли він кинувся до неї.

— Припини боротися, — просичала вона, голос її був сповнений гіпнотичного впливу. Вартовий бився, інстинкти змушували його чинити опір, але вона не поступалася. Вона наблизила губи до його вуха, пальці втиснулися в його трахею. — І я маю для тебе новину, маленький солдате. Єдине, чого тут варто боятися... це

я

.

Вартовий виривався з її рук.

— Розкажи мені про тунелі, що оточують королівство, — вимагала вона, її сила пронизувала розум вартового, наче лезо.

Він застогнав, обличчя скривилося від болю, а зіниці розширилися від її сили, що пронизувала його.

— Езміро, — попередив Дрейвін, але вона не зважала на нього.

— Скажи. Мені. — Її рука тремтіла, коли вона тримала його під своєю силою, відчайдушно намагаючись зберегти самоконтроль, перш ніж випадково вбити чоловіка.

— Тунелі, — вирвав він нарешті. — Вони ведуть до печер.

Езміра зашипіла, почувши ці слова.

— А куди ведуть ці печери?

— У багато місць.

Її ніздрі роздулися, пальці міцніше стиснули його горло, коли він ухилявся від відповіді.

Дрейвін поклав руку їй на плече, і від його тепла по її шиї пробігли мурашки.

— Спокійно, Дике Полум’я. Нам не потрібно починати нагромаджувати трупи.

— Але це ж половина задоволення. — Зловісна посмішка вигнула куточки її губ, і вона знову звернула увагу на вартового. — Серіна знає якісь шляхи, що можуть вивести нас з Мейрінісу?

— Так, — це все, що він зміг вимовити, його очі все ще кружляли під впливом її гіпнозу.

— Який тунель? — запитала вона, відчуваючи гострий біль зради.

— Я не знаю, Ваша Високість.

Езміра так сильно стиснула зуби, що здавалося, вони ось-ось розірвуться в роті, але вона знала, що він не зможе протистояти її вимогам. Вона зрозуміла, що Серіна, ймовірно, ніколи нікому про це не розповідала.

— Ти ніколи нас не бачив, — процідила вона холодним голосом. — Ти ходив цими коридорами сам, і тут нікого не було.

Скажи

.

— Я… ходив… сам, — заїкаючись, промовив він, голос його зривався, коли він боровся з її впливом.

Вона натиснула сильніше, спостерігаючи, як його обличчя розслабляється, а спогади розчиняються під її наказом.

— А тепер ти забудеш, — наказала вона. — Ти підеш до своєї кімнати, закриєш очі, а коли прокинешся, ніколи не згадаєш про нашу розмову.

Опір вартового повністю зник, і він задихався, коли вона відпустила його.

Її груди здіймалися від люті, коли вони дивилися, як чоловік мовчки йде назад коридором, звідки прийшов.

Дрейвін підійшов ближче, його погляд ковзнув від вартового до неї з виразом, що балансував між захопленням і непевністю:

— Нагадай мені, щоб я більше ніколи не дратував тебе, — пробурмотів він.

Езміра струсила руки, кинувши йому грізну посмішку.

— Буде розумно. — Останній раз поглянувши на вартового, вона жестом запросила їх повернутися до своїх покоїв. — Сьогодні нас не зловлять. Я хотіла впевнитися, що завтра ми не витратимо час даремно. Я досі не була певна, чому вірити.

— Ну, я радий, що ти отримала відповідь, — спокійно сказав він, дивлячись їй в очі. — І що ж ти тепер вірішила?

Їхні погляди залишилися зафіксованими, коли вона сказала:

— Що єдиною людиною, якій я можу довіряти, мабуть, у всьому цьому проклятому королівстві... є

ти

. — Вона випустила з себе глухий сміх. — Син мого ворога.

На його обличчі промайнула суміш шоку і полегшення, після чого він ледь помітно кивнув їй у відповідь.

Решту шляху вони пройшли мовчки, а вона почала відраховувати хвилини до світанку.