Привид під припливами

— Щось сталося, Езміро? — Він провів пальцями по волоссю. — Проклятий Айра, я навіть не можу зрозуміти, чи ти ще хочеш знайти вихід звідси.

Її губи стиснулися в тоненьку лінію.

— Звичайно, хочу! — Вона розкинула руки в сторони. — Я ж роблю свою частину, чи не так? Серіна вважає, що ми наближаємося. Це наш

єдиний

вихід, Дрейвіне. Ми застрягли тут, як і решта. Мій батько

гниє

через твого, і я нічого не можу вдіяти, доки не зроблю неможливе і не знайду спосіб підняти це королівство!

— Тоді що це все означає?! — заревів він. Напруга між ними зросла, гострі слова лунали в його вухах. — Ти інша. Принаймні зі мною.

Вона відвела погляд на землю.

— Ні, я не інша, — тихо сказала вона, але він не пропустив легкого тремтіння в її голосі.

Від її впертості в його грудях закипіло.

— Я не думаю, що ти віриш у свою власну брехню, Езміро.

У її погляді промайнуло щось, чого він не зміг розібрати. Але воно було там. І він це бачив. Можливо, він таки дістався до неї.

Дрейвін ковтнув.

— Якщо це через той день… коли я тебе обійняв...

Її блакитні очі широко розширилися.

— Що? Ні! Звичайно, ні. Чому ти взагалі так подумав?

— Ну, враховуючи, що це був останній раз, коли ти поводилася зі мною нормально.

Вона презирливо скривилася.

— Ти не знаєш мене достатньо, щоб знати, що для мене

нормально

, Дрейвіне Роу.

Дрейвін підійшов до неї, їхні груди торкнулися одна одної.

— Я знаю, як виглядає дике полум’я. І його більше нема. Воно далеко. І вже точно не біля мене.

Езміра затамувала подих.

— Ну, мені шкода, що ти побачив у мені те, чого не було. — Вона на мить замовкла, і він міг би присягнутися, що побачив у її очах спалах болю. — Це не вперше.

Не давши йому відповісти, вона штовхнула його плечем і пробігла повз нього. Дрейвін дивився, як вона виходить із саду і зникає з поля зору, залишаючи його там, безмовного.