Привид під припливами

Вона зосередилася — й наказала своїй шкірі змінитися. Вона злилася з кладкою позаду себе, наче восьминіг, що ховається в коралах. Тіло розчинилося в стіні — залишилися лише одяг і силует-привид, що зливався з каменем.

Коли вартові пробігли повз її затінений сховок, вигукуючи прокльони й лайку на адресу злодійки, Езміра з’явилася з протилежного боку — на тихіших вулицях. Важко дихаючи, вона сперлася на холодну кам’яну стіну, тріумфальна усмішка грала на її вустах, поки до неї долинали уривки придворних пліток. Вона хихотіла, присівши за покинутий вуличний візок, і знову злилася з фоном, слухаючи, як повз проходять кілька жінок.

Будь-яка інформація, яку вдавалося зібрати їй чи її команді під час стоянки в порту, була безцінною — це був їхній єдиний зв’язок з подіями у світі, адже зазвичай вони тижнями не сходили на берег. Все, що вона знала, — це «Нічний Привид», екіпаж якого складався з людей та істот із усіх королівств, що служили своєму проклятому капітану.

— Твій чоловік вже надіслав листа додому? — запитала одна з них іншу, проходячи повз у дорогих сукнях з шовку та мережива.

— Востаннє він писав, що вони мали зайти в Якірну Пристань, — відповіла інша.

Езміра нахмурилася, слухаючи їх.

Жінка прочистила горло, перш ніж продовжити.

— Мене це непокоїть. Він згадував, що король Роу хоче дізнатися більше про Мейрініс. Але посилати наших чоловіків на найнебезпечніший острів Раймеллу… навіть якщо Фенікс очолює експедицію...

Фенікс

Лефайріну в Якірній Пристані?

Очі Езміри спалахнули.

— Мейрініс? Хіба це не заборонено? — запитала інша, зупинившись.

Так і було. Усі в Раймеллі знали: навіть за саму згадку про затонуле королівство Мейрініс карали. Закон вимагав цього начебто з волі богів, що лишилися. Наче хтось намагався витерти з історії четверте королівство.

Люди рідко ставили це питання вголос, а якщо й робили, то часто втрачали за це язик.

Екіпаж «Нічного Привида» обплив більшу частину морів Раймеллі, але про Мейрініс все ще було багато невідомого. Невідомість лише ще більше розпалювала її цікавість.

Езміра дозволила своїй шкірі повернутися до нормального кольору і встала з-за воза.

— Так, — оголосила вона, злякавши їх. — Заборонено.

Дві жінки перезирнулися з жахом, упіймані на тому, що осмілилися мовити про зраду свого короля перед богами.

Одна з них звузила очі.

— Хіба тобі ніхто не казав, що підслуховувати приватні розмови — це нечемно? — сказала вона.

Езміра посміхнулася, обійшовши візок, і, склавши руки за спиною, підійшла до жінки. Вона вказала на оточення.

— Не схоже, щоб ви розмовляли наодинці.

Жінка стиснула щелепу, з огидою оглядаючи Езміру.

— Відійди від мене, або я покличу варту.

Езміра нахилилась ближче, і жінка мимоволі вигнула спину. У наступну мить світ навколо ніби тремтів, очі Езміри затягнуло тінню — зіниці звузились у вертикальні щілини, що миттєво розширилися, втягуючи погляд жертви.

— Ти розповіси мені все, що знаєш про короля Роу та його плани. — Езміра змусила жінку підкоритися лише одним поглядом. Її вимога огорнула розум жертви, наче стрічки, перш ніж вона впилася в неї кігтями.

Команда подіяла миттєво: спина жінки вирівнялася, і Езміра вдоволено всміхнулася, спостерігаючи, як мурашки вкривають її шкіру.

— Мій чоловік розповідав, що король Роу шукає золото і незбагненні багатства, залишені в Мейрінісі.

Отруйні кігті з легкістю вислизнули з пальців Езміри, і вона оглянула їх, ніби нудьгуючи.

— Цікаво. Особливо з огляду на те, що все це золото давно згнило на дні. — Вона знову зустрілася з жінкою поглядом. — Уявіть: наражатись на гнів богів заради чогось настільки примарного?

— Так. Моряки бояться гніву богів, — визнала вона.

Езміра скептично прицмокнула, перш ніж мовити:

— І ці моряки зараз у Якірній Пристані? Скільки часу вони там пробудуть?

Інша жінка зойкнула від жаху, та Езміра підняла кіготь у повітрі, змусивши її замовкнути, не зводячи погляду з тієї, кого тримала під впливом.

— Останнє, що я чула, — вони саме туди й прямують, — відповіла зачарована. — Їм наказано не повертатись, поки не знайдуть доказів існування Мейрінісу. Тож… тільки богам відомо, скільки це триватиме.

— Ага. Цікаво, — мовила Езміра, поправляючи сорочку та плащ.

Мільйони людей загинули і потонули разом зі своїми домівками, але король Роу був тираном, і все, що його цікавило, — це можливість знайти скарби та золото.

— Ти

ніколи

не розповідатимеш про цю зустріч. — Вона поглянула на іншу жінку, яка не була під впливом, і та швидко кивнула на знак згоди.

— Скажи

, — вимагала Езміра.

— Я ніколи не розповім про цю зустріч, — повторила та, затуманеними очима.

Езміра посміхнулася.

— Така хороша дівчинка, — прошепотіла Езміра, схрестивши руки на грудях і кивнувши в бік натовпу. — А тепер — геть з моїх очей.

Жінка кліпнула очима і відвернулася, роблячи те, що їй сказали, а інша поспішно пішла за нею.

Погляд Езміри проводжав їх, поки тіла не розчинилися в масі людей, а нервові шепоти не затихли.

Чому король ризикує гнівом богів?

Звичайно, золото не може бути єдиною причиною. Її голова крутилася від усього, що вони їй розповіли, і, швидко оглядаючись на всі боки, вона пробиралася крізь штовхаючу юрбу в пошуках своєї команди.

Зупинка в Лефайріні буде набагато коротшою, ніж вона спочатку планувала. Однак тепер, коли вона знала, що король відправив свого Фенікса у море —

її море

— на пошуки заборонених, незбагненних скарбів, вона розуміла, що мусить повернутися на «Нічного Привида», аби повідомити капітану про плани короля Роу.

І змусити їх випередити його.