Привид під припливами

Глава 12

РОЗДІЛ 1

ЕЗМІРА

937 РОКІВ ПОТОМУ

Крокуючи нерівною бруківкою королівства Лефайрін, Езміра Блеквуд без жодних зусиль розчинялась у вирі столичного безумства.

У широкій сорочці та штанях, вона ховала зброю і вкрадені коштовності під довгим плащем з капюшоном, заправивши під нього своє чорне волосся. Вона зняла улюблені прикраси і залишила їх на кораблі «Нічний Привид», який чекав за кілька миль від берега, поки її екіпаж непомітно грабував Лефайрін.

Королівство лежало при самому узбережжі, затиснуте між гострими гірськими хребтами, які тягнулися вдалечінь. На горизонті Лефайріну височіли шпилі замку, а полуденне сонце пробивалося крізь багряні прапори, розвішані на будівлях ринку, з гербом дому Роу.

Вони рідко заходили в порт, але місяці, проведені в морі, доводили до божевілля навіть екіпаж, що плавав під командуванням грізного короля піратів, капітана Сайріса Блеквуда.

Піратський лорд, що сам себе коронував, вже майже тисячу років борознив води Раймеллу, сіючи такий самий страх, як і самі боги — усе завдяки його доньці, Езмірі. Жінці, яку тягар власного прокляття з’єднав із морем і його глибинами.

Повітря Лефайріну гуділо від звону молота коваля, жвавого торгу містян і сміху дітей, що гасали поміж метушні. Торговці викрикували назви своїх товарів із вибілених сонцем прилавків, махаючи руками в бік блискучих фруктів, рулонів фарбованого шовку та блискучих дрібничок.

Каптур Езміри був опущений так, щоб приховати її неземні очі. Вона ледь усміхалась, неквапом йдучи поміж натовпу, пальцями торкаючись дерев’яних прилавків і перевантажених візків. Люди розступались самі собою — мов світ відчував її присутність і поступався їй дорогою.

Першим її трофеєм стала стигла слива, зірвана з краю воза старого фермера, поки його увагу відвернула жебрачка, яка вимагала знижки. Езміра повільно відкусила плід, повертаючись спиною до них, смакуючи кожен соковитий ковток.

Минаючи ще кілька лавок, вона затримала погляд на прилавку з прикрасами. Її пальці ковзнули по витончених підвісках, аж поки між двома ударами серця золотий браслет не зник у неї під рукавом.

Монети здобувалися ще легше — гаманці в торговців завжди висіли занадто вільно. Вона мимохідь натикалась на чоловіків серед ринку, ловлячи їх за плече, аби вкрасти маленький мішечок із-за пояса. Вони бачили перед собою лише вродливу жінку — надто зачаровані, щоб помітити, як вона обчищає їхні кишені.

Коли вона дійшла до краю ринку, її плащ був важким від краденого. Езміра зробила останній укус сливи, а потім викинула кісточку в бруд.

Ніхто не дізнається про втрату до заходу сонця. А тоді вона буде вже далеко.

Прогулюючись вулицями, Езміра помітила маленького хлопчика, що сидів на землі у вузькому провулку. Вона намагалася не звертати на нього уваги, але його запалі щоки та порожні очі видавали голод, що гриз його шлунок.

— Уф, — пробурмотіла вона, прискорюючи кроки і наближаючись до нього. — Де твої батьки, хлопче?

Її голос був таким же заспокійливим, як вітерець, що віяв з гавані.

Хлопчик затремтів, запах його страху заповнив ніздрі Езміри. Подерта, зношена одежа, що він мав на собі, спала з його кістлявих плечей, коли він підняв порожній погляд на неї.

— Їх стратили за наказом короля. Три місяці тому.

Езміра примружила очі.

— Ти мені брешеш?

Хлопчик похитав головою, не відриваючи погляду, і зізнався:

— Я впевнений, що скоро настане моя черга на шибеницю.

Езміра розтулила губи. Вона ніколи не дбала про тих, хто не був на борту її корабля, але іноді траплялися діти, які торкалися її безсмертного серця. Голодні сироти, що тинялись вулицями королівств Раймеллу, — такою могла б стати і вона, якби не Сайріс Блеквуд.

Вона зітхнула.

— Я подбаю, щоб ти не голодував сьогодні вночі.

Шалена лють збурила кров Езміри, коли вона подумала про тих, хто носив корону в похмурому замку Лефайріну. Вони ніколи не відчують голоду. Ніколи не зрозуміють боротьби тих, хто живе в тіні їхнього багатства. У той час як прості діти гадали, чи не стане сьогодні для них останнім днем — гинучи від голоду або від насильства просто на вулицях їхнього міста.

Езміра ковзнула назад у натовп, мов привид, і вихопила буханець хліба з воза найближчого торговця. Перш ніж той встиг підняти галас, її вже й слід простиг — свіжоспечений багет надійно був схований під пахвою.

Вона пробралася крізь натовп у протилежному напрямку і зупинилася перед хлопчиком, простягаючи йому хліб. Він підвів на неї очі, широко розплющивши їх і нервово поглядаючи.

— Це тобі, — сказала вона і поклала хліб йому на коліна.

— Але це вкрадене, — заперечив він. — За це мені відрубають руку.

— Не встигнуть, якщо я першою відрубаю їм, — прошепотіла вона йому з примруженою усмішкою. — Нехай це буде моя турбота. А ти зараз ховайся і їж, поки з ніг не впав.

— Чому ви це робите? — запитав він.

Вона моргнула.

— Колись хтось допоміг мені, тож я віддаю борг. — Золотий браслет, який вона щойно поцупила, скотився їй на долоню. Вона стиснула губи, глянувши на нього, а тоді кинула на коліна хлопчику поряд із хлібом. — І це теж бери. Витрать із розумом.

Хлопчик нерішуче відкусив шматочок багета.

— Дякую, міс.

Вона кивнула головою, а потім підняла палець і вказала на найближчу алею.

— Подякуй мені тим, що будеш жити. А тепер іди.

Езміра полегшено зітхнула, коли хлопчик послухався її, відвернувся і зник у тіні.

Однак крадіжка не залишилася непоміченою.

Куточки її губ піднялися, коли вона обернулася і побачила трьох вартових, що проривалися крізь натовп. Їхня броня виблискувала в полуденному сонці, коли вони гналися за нею, кричачи, щоб вона зупинилася.

Езміра вказала собі на груди, озираючись ліворуч і праворуч, наче це міг бути хтось інший винний:

— Ви ж не можете мати на увазі мене. — Її голос удавав невинність, і коли їхні кроки не зупинилися, вона зухвало посміхнулася їм. — Що ж… давайте трохи розважимось, га?

Езміра кинулася бігти лабіринтом провулків, ухиляючись від возів і перескакуючи через ящики, знущально спостерігаючи, як ті намагаються її наздогнати.

Вони не мали уявлення, хто або що вона таке. Сміливий, досвідчений чоловік припинив би свої спроби, а мудріший —

втік

би.

Коли між двома високими складами з’явилась вузька щілина, крізь яку ледве можна було прошмигнути, Езміра кинулася туди. Її плащ зачепився й розірвався об обшарпану цеглу.