Привид під припливами

Глава 63

РОЗДІЛ 52

АТЛАС

Атлас спирався на борт корабля, вдивляючись у темне, вируюче море. Безкрає синє полотно розкинулося довкола, не даючи жодного знаку про його брата. І з кожною милею пустого горизонту його розчарування зростало.

Він проклинав під ніс, згадуючи нечіткість вказівок Блеквуда:

південні води

, — от і все, що той сказав, ніби цього достатньо. Ні мапи, ні зірок, ні орієнтирів — лише слово найнебезпечнішої людини в усьому королівстві.

Стримуючи наростаюче нетерпіння, він рушив до штурвала, де Семвелл міцно тримався за кермо.

— Що-небудь видно?

Семвелл тяжко зітхнув, переводячи погляд з Атласа на пусті води.

— Поки що ні, принце. І якщо можна відверто, було б корисно, якби ваш інформатор дав нам хоч якусь підказку.

— Я так і думав, — визнав Атлас, проводячи рукою крізь скуйовджене волосся. — Я нічого не тямлю у морі чи мореплавстві. Як ми взагалі маємо його знайти, якщо єдина вказівка — це розмите

йдіть на південь

?

— Ви впевнені, що ваше джерело надійне? — запитав Семвелл, кинувши на нього скептичний погляд.

Атлас ледь не розреготався.

— Анітрохи не надійний. Але це єдиний слід, який ми маємо. І я не бачу жодної причини, чому цей чоловік мав би брехати.

Семвелл зморщив брови.

— Хто ваш джерело, принце? Ми надто сильно ризикуємо.

Атлас суворо подивився повз Семвелла на безкрайні води.

— Це не ваша справа.

— З усією повагою, ваша високість, я б сказав, що це має до мене безпосереднє відношення. Ми йдемо на південь, всупереч наказам короля, ризикуючи опинитися з тавром зрадників. Якщо ми діємо, поклавшись на брехуна — моя голова потрапить у сусідній зашморг із вашею. І скоріш за все я буду перший.

Атлас повільно видихнув. Тіні закружляли навколо його рук, звиваючись у відповідь на його емоції, і він змусив їх застигнути.

— Сайріс Блеквуд.

Самвелл широко розплющив очі й задихнувся від різкого вдиху.

— Блеквуд?! Навіщо, в ім’я всіх богів, ви взагалі з ним розмовляли? Не кажучи вже про те, що повірили його словам?

Атлас стиснув щелепи. Він знав, що така реакція була виправданою, але інтуїція підказувала йому, що Блеквуд не брехав.

— Тому що це єдиний слід, який ми маємо. Мій батько натякнув, що Блеквуд може щось знати про те, хто викрав Дрейвіна, тож я пішов до підземелля і сам поговорив з ним. Він сказав мені плисти на південь, і що там ми знайдемо відповіді.

Семвелл різко видихнув, тихо свиснувши.

— Він ще щось сказав? Щось конкретне?

Атлас стиснув губи.

— Лише те, що якщо ми не знайдемо його раніше… ніж завершиться те, чого вони шукають, хай боги помилують нас усіх.

Семвелл гірко посміхнувся.

— Драматичні слова вмираючого.

— Схоже на те, — погодився Атлас, ледь посміхаючись, але в душі відчував страшне передчуття, що попередження Сайріса було виправданим.

Поплескавши Семвелла по спині, він сказав:

— Будьте пильні. Напевно, ми знайдемо щось корисне протягом наступного дня-двох. — Він повернувся і спустився сходами на нижню палубу, занурившись у роздуми.

Перетинаючи палубу, Атлас помітив біля грот-щогли струнку постать — молодого матроса з коротким каштановим волоссям, що мовчки намотував канат. Коли їхні погляди зустрілися, обличчя матроса зблідло, і він поспішно відвів очі, згорбившись.

— Гей! — гукнув Атлас, наблизившись. Матрос напружився, не обертаючись, коли той підійшов. — Як тебе звати?

Чоловік застиг, але все одно не обернувся, і Атлас роздратувався. Він обійшов його, зупинившись за кілька кроків, щоб стати навпроти.

— Твій принц задав тобі питання. Я наказав усім, крім мене і виконуючого обов'язки капітана, спуститися в трюм на вечерю. Відповідай.

Моряк злегка нахилив голову, а потім нарешті пробурмотів:

— Я Оуен, Ваша Високість.

Атлас нахмурився, вивчаючи його.

— Оуен? — Його голос став різкішим. — І ти родом з Лефайріну?

— Ага, — тихо відповів той, а на обличчі з’явилася напівусмішка.

Атлас відчув дивне, майже неприродне бажання залишити цю справу. Але потім його погляд привернув блиск на пальці чоловіка, який продовжував змотувати мотузку: на ньому виблискував маленький золотий перстень з рубіном у центрі.

Його

обручка — та сама, що він колись виготовив для своєї нареченої.

— Оуене... — Голос Атласа був напруженим, гнів вирував у ньому, а біля його ніг з’явилися тіні. — Де ти взяв цей перстень?

Моряк напівповернувся до нього, і в тьмяному місячному світлі на його губах з'явилася хитра посмішка. Мить — і його постать засвітилася легким сяйвом: коротке волосся подовшало, завиваючись у темні пасма, а струнке тіло набуло знайомих вигинів жінки, яку він залишив у своєму ліжку в замку Лефайріну.

Серце Атласа болісно забилося, горло стиснулося, коли він дивився на це.

— Елоувінн, — просичав він, хапаючи її за руку і тягнучи в тінь під щоглою. Його власні руки обгорнули їх, захищаючи від цікавих поглядів. — Пробратися на корабель під чужим виглядом? Як ти взагалі це зробила?

Вона підняла підборіддя, її золоті очі блищали в місячному світлі.

— Хтось мав бути тут з тобою, — відповіла вона рішуче. — Ти йдеш проти наказу короля, наражаєш себе на смертельну небезпеку в пошуках Дрейвіна — і я не збиралася дозволяти тобі робити це наодинці, коли можу допомогти.

Гнів Атласа вщух, коли він подивився в її впертий погляд, хоча тривога все ще стискала йому шлунок.

— Море — не місце для тебе, Вінн, і я не можу тягнути на собі ще й тягар твоєї безпеки, коли шукаю Дрейвіна.

Вона презирливо скривилася.

— Тягар. Ви, чоловіки...

Атлас стиснув губи.

— Вибач. Тягар — не те слово. Я просто хочу захистити тебе.

— Саме тому я тобі не сказала, — спокійно відповіла вона. — Ти бився б зі мною і переміг. Але ти знаєш це так само добре, як і я — мої сили можуть стати вирішальним фактором у пошуках Дрейвіна.

Він зітхнув і притиснув руку до чола.

— Як? Як ти можеш допомогти?

Вона схрестила руки, звузивши очі.

— Ти забув, що я не людина, Атласе. Я володію магією, яка перевищує те, що ти бачив. Я можу маніпулювати розумом, контролювати те, що бачать і відчувають інші. Я змусила тебе повірити, що я хтось інший, навіть не змінюючи своєї подоби.

Його очі спалахнули.

— Ти не змінювалася?

Елоувінн зморщила брови.